«Казка брехня, та в ній натяк!.». (А.С. Пушкін) (2)

Казка — один з епічних жанрів літератури, що має іноді глибокий підтекст. У безневинному, на перший погляд, творі, часом прихований величезний сенс. Саме тому цим жанром користувалися для викриття людських вад і недоліків. Великих успіхів тут добився знаменитий письменник- сатирик М.Е. Салтыков-щедрин. Його казки — це казки для дітей «неабиякого віку». Вони цікаві своєю незвичністю і різноманіттям.
Казки — підсумок багаторічних спостережень, підсумок усього творчого шляху письменника.
У них сплітається фантастичне і реальне, комічне і трагічне широко використовуються гротеск, гіпербола, проявляється дивовижне мистецтво эзопова мови (езопівська мова — алегоричний, алегоричний спосіб вирази художньої думки. Це мова нарочито затемнена, повна недомовок, який використовує письменник, позбавлений можливості висловити свої думки прямо).
У казках ми зустрічаємо типових для цього жанру героїв. Тут і тупі люті, неосвічені правителі («Ведмідь на воєводстві», «Орел — меценат»); і народ, могутній, працелюбний, талановитий, але в той же час покірний своїм експлуататорам («Повість про те, як одного мужика двох генералів прогодував», «Коняга»).
Казки Щедрина відрізняються істинною народністю. Освітлюючи найзлободенніші питання російського життя, сатирик виступає як захисник народних інтересів виразник народних ідеалів, передових ідей свого часу. Майстерно використовує він народну мову. Звертаючись до усної народної творчості письменник збагачує фольклорні сюжети новим, революційним змістом. Він створював свої образи на основі народних казок про тварину — жадібного вовка хитрій лисиці, боязкому зайцеві, безглуздому і злому ведмедеві.
Майстер езопівських розмов, в казках, написаних в основному в роки жорстокого цензурного гніту, він широко використовує прийом іносказання. Під видом тварин і птахів їм зображаються представники різних громадських класів і груп. Іносказання дозволяє сатирикові не лише зашифрувати заховати істинний сенс його сатири, але і гіперболізувати у своїх персонажах щось найхарактерніше.
Вдивимося уважніше в комічну і безглузду фігуру «дикого поміщика».
Життя за рахунок народної праці перетворило його на паразита. Увесь сенс його існування зводиться до того, щоб «поніжити своє тіло біле, рихле розсипчасте». Паразит, що живе за рахунок селян, зневажає їх, ненавидить не може виносити «холопського духу». Бог виконує його бажання, і мужиків зникають з маєтку. Але ось що істотно: зі зникненням мужика настають всякі поневіряння, після яких російський дворянин перетворюється на дикого звіра. Одночасно з поміщиком страждає і повітове місто (припинилося підвезення продуктів з маєтку), і державу (нікому платити податки). Це свідчить про переконаність сатирика в тому, що народ — творець основних матеріальних і духовних цінностей, він — опора держави, годувальник і поилец.
Дещо іншу соціальну групу населення Росії малює сатирик в казці «Премудрий піскар». Перед нами з’являється образ до смерті переляканого обивателя, «бовдура, який не їсть, не п’є, нікого не бачить, ні з ким хліба-солі не водить, а усе тільки осоружне життя свою береже». Щедрин досліджує в цій казці питання: а в чому сенс і призначення життя людини?
Обиватель-піскар вважає основним сенсом життя гасло: «Вижити і щуці в хайло не потрапити». Сенс щедринской алегорії;, що зображує, звичайно, не рибу, а жалюгідного, боязкого чоловічка, в тому, що «піскар» — це визначення людини, художня метафора, що влучно характеризує обивателів.
Отже, можна сказати, що ідейний зміст і художні особливості казок спрямовані на виховання кращих якостей людського характеру.