Уже перші книжки Ліни Василівни Костенко засвідчили: на небосхилі української поезії спалахнув дужий талант. Поетеса постала перед читачами чесною і безкомпромісною, мислячою і самобутньою. Вона — справжній майстер, вимогливий художник слова.
Одразу ж відкинула Ліна Костенко все дріб’язкове і звернулася до головного, насущного — загальнолюдського. «Не треба думати мізерно», — стверджує вона. Відтоді ніякі заборони і дискримінації не змогли зупинити пера авторки. Поетеса порушує важливі питання ролі митця в суспільстві, розкриває значення та вагомість його праці. Заглиблюється вона й у духовний світ і життя людей, підносить чесність, добро, правду, любов над зрадою, злом, кривдою, ненавистю, шукає справжній шлях Людини.
Вражає щирим уболіванням за долю культури українського народу поезія «Заворожи мене, волхве…» У ній Ліна Костенко стверджує, що всюди повинна панувати правда. Але з сумом констатує:
Звісило з трибуни блазенський ковпак
Забрехуще слово.
Те, через яке «пропадали…люди…Передсмертно лаявся Косинка. Божеволів у тюрмі Куліш. Курбас ліг у ту промерзлу землю.» Не допускає вона брехні, нещирості навіть у думках, оскільки саме вони є рушійною силою всьому. А неправда може породити лише неправду. Людина ж повинна бути чесною. Авторці не треба «…слави, ані грошей, ані щоб сильний світу похвалив.»
«Мислію возросший» читач-однодумець — от її заповітна мрія. Людина, що зможе зрозуміти крик душі поета про страшну дійсність, яку негайно треба змінити.
Волає «Пастораль XX сторіччя»: до чого ж ми дійшли? Кому потрібні наслідки війни і нові жертви? Треба жити! Але жити, пам’ятаючи про полеглих у війну воїнів, про свої «борги» перед ними. Для того «є навіть пошта польова» на обелісках: імена, прізвища, дати.
З усіх творів Ліни Костенко особливо виділяється поезія «Життя іде і все без коректур». У ній вона говорить про різні людські долі. Але, незважаючи на незнання своїх путей-доріг, ми мусимо «зробити щось, лишити по собі». Добро повинні творити люди. До кожного окремо звертається поетеса:
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш — то уже навіки.
Так висвітлюється ще один ракурс її поезії: незмінне утвер¬дження особистості як основи суспільства. Усе йде від людини. А на неї, у свою чергу, впливають митці, виховуючи почуття, смаки, думки. Тому такі високі критерії поетеси — вона вимагає від митців, а значить, і від себе щирості, любові. їй хочеться дивитися на світ широкими очима, бо:
…все залежить
від людських зіниць —
в широких відіб’ється вся епоха,
у звужених —
збіговисько дрібниць.
Поети є представниками епохи. Вони — лице народу, тому і не можуть «бути власністю». Але і собі не належать митці, бо зберігають мудрість і правду віків.
Постійно нагадує Ліна Костенко про неминущі духовні, мистецькі вартості, про все те, що прийшло до нас крізь століття від попередніх поколінь і що треба сумлінно берегти. Сучасна людина — спадкоємниця неперехідних цінностей минулого. Треба знаходити і розуміти «посмішку Джоконди», яка «ніколи не мине», чарівну Мадонну Рафаеля, що «у вічі дивиться вікам». Та не слід забувати і про ту красу, що знаходиться навколо нас.
Любіть травинку і тваринку,
і сонце завтрашнього дня,
вечірню в попелі жаринку,
шляхетну інохідь коня, —
закликає всіх авторка. Щира й непідкупна, Ліна Костенко переконує нас у тому, що треба залишатися Людиною перш за все, попри все. Вона розуміє: лакейство мислі — найгірший вид пристосуванства, найнижча сходинка людського розвитку. Можливо, тому і звучать рядки з вірша «Між іншим» як своєрідне кредо поетеси, звернене до нас:
…якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!
Ліна Василівна Костенко дає можливість поміркувати над цим з усією повнотою аргументації. Вона спрямовує наші душі до добра, краси і правди. І, здається, ми вже стаємо на цей шлях і робимо перші кроки «рег аsрега аdі аstra». Хочеться, щоб щасливо й успішно ми змогли подолати його.