Аналіз вірша Н.А. Некрасова «Батьківщина»

Микола Олексійович Некрасов — поет небувалої сумлінності, гіркій іронії і пронизливому болю. Його поезія жива народним духом, сподіваннями і стражданнями людей. Мало в навколишньому житті було приємного, а ось горівши — моря разливанные; поезія Некрасова відбивала правду життя, тому в ній так правдиво і гірко говорить автор про свій народ.
Вірш «Батьківщина», написане Некрасовим в 1846 році, відбиває настрій молодої людини, з чесною і доброю душею, що поглянуло навкруги розумними і уважними очима. Мало утішливого бачить патріот в навколишньому життю:
І ось вони знову, знайомі місця Де життя батьків моїх, безплідна і порожня Текла серед бенкетів, безглуздої чванливості Розпусти брудного і дрібного тиранення.
У цих рядках виразно звучить позиція автора до того, що усьому, що відбувалося і що відбувається зараз. Він не лише звинувачує «батьків» за їх «тиранення» «розпуста«, »чванливість«, але признається і у своєму »негідному« житті.
Неможливо існувати в цій обстановці і »не замазатися«, коли усе навкруги так само поступають. Його ненависть в душі ганебно притая Де іноді бував поміщиком і я…
Автор означає основне зло — кріпацтво — безроздільне розпорядження собі подібними. Це вже гріх — володіти і експлуатувати «хрещену власність«. Вседозволеність народжує в одних »звірині інстинкти«, а в інших, кращих людях,- бажання змінити навколишнє життя так не схожу на людську.
Де рий пригнічених і трепетних рабів Заздрив життю останніх панських псів.
І знову звернення до жіночої долі, тепер уже матері, а потім і сестри, мало що відрізняється від рабської. Ще важче було культурним і вихованим жінкам терпіти щоденну зневагу гідності від грубого і себелюбного «супутника життя«.
Ти доля свій несла в мовчанні раби…
Але знаю: не була душа твоя безпристрасна; Вона була горда, наполеглива і прекрасна…
Стає зрозуміло і виправдано та злорадність, яка охоплює оповідача побачивши загального запустіння і розрухи. Він сподівається, що разом з будинком«, що »завалився на бік, «зрубаним темним бором» і що пішло в небуття хазяїном, який Тільки той один, що усіх собою давив Вільно і дихав, і діяв, і жив…
Піде і страшний час, адже повинне ж щось змінитися? Але не так-то просто усе в людському житті. Автор це прекрасно розуміє.
Прокляттям на мене лягло чарівним, — Усьому почало тут, в краю моєму рідному!.
Гіркота, біль і туга чуються в цьому вірші. Автор не бачить істотних змін, на які міг би розраховувати. Само нічого не приходить. Потрібно витратити багато душевних сил, щоб змінити світ кращому, а де знайти охочих покласти свої життя на вівтар загального щастя? І ще хочеться звернути увагу на одну особливість цього вірші і лірики Некрасова в цілому. Не слід рахувати «я»
обов’язково авторським, це може бути і голос його ліричного героя, і збірного образу, і особистим «я», але частіше це синтез усіх цих голосів тому вони звучать так пронизливо, доходять до серця і душі читача.
Саме про це і мріяв поет