…Нарешті настала весна. РЇ радісно зустрічаю першу траву, що, РјРѕРІ курчатко, продзьобується РєСЂС–Р·СЊ ще холодну землю. Очі мимоволі вихоплюють Сѓ небі пташиний політ, наче танок, С– РґРѕРІРіРѕ-РґРѕРІРіРѕ стежать Р·Р° РЅРёРјРё. РЇ знаю: ще трохи — С– навколишній СЃРІС–С‚ буквально РІРёР±СѓС…РЅРµ Р±СѓСЏРЅРЅСЏРј весни! Трепетно Р№ ніжно зазеленіють кущі Р№ дерева, кольоровими краплинами розсиплються РїРѕ землі перші квіти, РІ неосяжно блакитному небі летітимуть РґРѕ болю СЂС–РґРЅС– птахи, що повертаються РґРѕРґРѕРјСѓ, сонце розіллється вулицями СЂС–РґРЅРѕРіРѕ міста С– заблищить Сѓ струмочках, вінках, очах людей.

Що може бути прекраснішим за це?! Що може бути дорожчим і найціннішим за весну життя? Як же мені хочеться, щоб краса ця була вічною! Щоб звеселяла та надихала вона не тільки нас, а й ще довгі століття наших нащадків, зберігаючись і примножуючись із кожним роком.

Але СЃСЊРѕРіРѕРґРЅС– РјРё частіше Р№ частіше чуємо страшні, СЏРє безжальний діагноз, слова «екологічна катастрофа». РўР° катастрофа — це ще РЅРµ РїРѕРІРЅР° загибель! Р† РІ нашій Р·РјРѕР·С–, СЏ думаю, ще зупинити щось, змінити, запобігти чомусь, відвернути загрозу. Чи РЅРµ так? Чи РЅРµ РІ силах людства підкорити технічний прогрес законам екології? РҐС–Р±Р° РЅРµ може кожний Р· нас подбати С…РѕС‡ Р±Рё РїСЂРѕ найменше: посадити квітник біля РїС–Рґ’С—Р·РґСѓ, повісити птаству годівниці, вилікувати скалічене дерево Сѓ парку або Сѓ РґРІРѕСЂС–?

Хтось може Сѓ РІС–РґРїРѕРІС–РґСЊ відмахнутися: ніколи! РўР° невже людяність має СЃРІС–Р№ часовий РІРёРјС–СЂ? Це Р¶, значить, СЏРєС– РјРё, найрозумніші істоти Землі, дуже заклопотані: скинемо сміття Сѓ найближчу річку («щоб далеко РЅРµ везти!В»), пройдемо через квітник («щоб скоротити шлях!В»), розведемо багаття РїСЂСЏРјРѕ РїС–Рґ РЅРёР·СЊРєРёРјРё гілками дерева («а тут так затишно!В»), нам РЅРµ вистачає часу озирнутися РЅР° тварину або пташку, що потребує саме нашої РґРѕРїРѕРјРѕРіРё («хай хтось інший!В»). РќР° відпочинку РІ лісі або біля річки РјРё натхненно милуватимемося РїСЂРёСЂРѕРґРѕСЋ, Р° потім, залишивши РїРѕ СЃРѕР±С– РєСѓРїРё сміття, повисмикуємо С–Р· землі СѓСЃС– навколишні квіти, щоб РЅР° день-РґРІР° викинути С—С…, Р·С–РІ’ялі, РЅР° смітник.

РҐС–Р±Р° РЅРµ РІ наших силах С…РѕС‡ РЅР° цьому СЂС–РІРЅС– змінити щось? РЇ переконаний, що починати треба саме Р· перебудови власної свідомості С– власної поведінки. Р† СЏРє Р±Рё часто РјРё РЅРµ писали реферати, твори, учнівські наукові роботи РЅР° теми екології, навряд чи щось суттєво зміниться. РќР° РјРѕСЋ РґСѓРјРєСѓ, краще було Р± створити спеціалізовані загони школярів, РґРµ Р± для кожного РІС–РєСѓ були СЃРІРѕС— РѕР±РѕРІ’СЏР·РєРё, функції. РўСѓС‚ Р±Рё РІСЃС–Рј справа знайшлася: малеча доглядала Р± квітники; старші проводили рейди Сѓ парках, доглядаючи дерева та кущі; старшокласники Р± патрулювали вулицями міста Р№ скверами. Скажете, що це — фантазії? РўР° мені здається, що після закінчення школи багатьом С–Р· нас Р±СѓРґРµ РґС–Р№СЃРЅРѕ вже «ніколи!В». Рђ якщо бути більш відвертим — то Р№ байдуже, Р±Рѕ проблеми дорослого життя затуляють СЃРѕР±РѕСЋ поривання природозахисника. Р† згадуємо РјРё ці поривання лише тоді, коли раптом РІРёР±СѓС…РЅРµ чергове екологічне лихо.

Останнім часом людство скерувало величезні зусилля на відвернення екологічної катастрофи, але зупинити її безжалісну ходу, це нищівне колесо, дуже важко — біда зайшла загрозливо далеко. Коли я читаю або чую, що природа мститься нам, я не згоден: ні, вона просто тепер безсила нас захистити від природних катаклізмів, бо це ми призвели її до цього.

Природа велична у своїй красі. Природа безсила перед нами. Та ми — її діти.

І мені дуже хочеться, аби довели, що діти ми — вдячні!