Автор і герої в п’єсі М. Горького «На дні»

П’єса «На дні» стала підсумком майже двадцятирічних спостережень Горького над світом «колишніх людей». У ранніх оповіданнях Горьких образ босяка не позбавлений навіть деякого романтичного забарвлення. Читача притягають його завзятість, широта душі, людяність, пошуки справедливості. Відчувається його безперечна перевага над ситим і самовдоволеним міщанством. У міру росту політичної і художньої зрілості Горького в його творчості на зміну мальовничим бродягам, під лахміттям яких б’ються благородні серця, приходять реалістично правдиві образи жертв суспільства. Вони тяжко усвідомлюють неможливість повернення до гідної людини життя.
По-новому підійшов Горький до теми босячества в п’єсі «На дні». Він вирішив вивести на сцену те, що старанно не помічалося суспільством і про що всіляко замовчувалося. Автор хотів, щоб читачі і глядачі бачили, що в суспільстві поряд з ситим і безтурботним життям існує величезний світ убогості і людського безправ’я. Горький примушує нас особливо гостро і пронизливо відчути цю несправедливість тим, що зображує своїх героїв людьми з неабиякими завдатками, людьми, поза сумнівом, гідними іншому життю. У п’єсі виникає яскравий збірний образ «дна». Важливу роль тут грають авторські зауваження (ремарки), що малюють обстановку нічліжки.
Письменник використовує виразні деталі. Дія п’єси починається раннім весняним ранком, коли пробуджується природа, а в нічліжці — вічний морок, «важкі кам’яні склепіння, закопчені, з штукатуркою», що обвалилася. Люди замкнуті в похмурому сирому підземеллі. Це враження посилюється тим, що місце дії в п’єсі майже не міняється.
Дійові особи п’єси — вихідці майже з усіх шарів тодішнього російського суспільства. Автор майстерно вводить в п’єсу їх передісторії. Різні шляхи привели їх на «дно», але усі вони однаково безправні, бездомні, байдуже викинуті за борт життя. Горький переконливо передає моральне згасання цих людей, що проявляється в їх поведінці, репліках. Письменник відмовився від використання жаргонних виразів. Навіть мова потомственого злодія Васьки Попелу не містить грубих слів. І без них, зберігаючи чистоту літературної мови, Горький зумів досягти реалістичної достовірності в зображенні людей «дна». Мова їх частенько ускладнена, односкладова, відрізняється уривчастістю. Нерідко герої розмовляють, погано слухаючи і розуміючи один одного, занурившись у власні переживання.
Важко сприймає своє падіння м’який і поетичний по своїй натурі Актор. У ремарках відзначається його постійно задумливий, тужливо-розгублений погляд. Характерні ремарки письменника до реплік Актора : «голосно, як би прокинувшись», «раптом, як би прокинувшись».’Його доброта, чуйність, високе уявлення про справжню людину примушує мимоволі думати, що в нім загинула людина справжнього благородства.
З великою симпатією описує Горький Кліща з його невигубним бажанням працювати. Автор зумів показати, що «шахрай» і «скрипун» Кліщ зол не від природи. Він по-своєму прив’язаний до Анне, але тільки не уміє виразити це. З величезною силою передав Горький почуття самотності, яка охопила Кліща після смерті дружини. Він входить в нічліжку «повільно», «зіщулившись», а потім, «тупо» втупившись перед собою, з безмежним горем вимовляє: «Чого ж мені тепер робити? А вона… як же»?
Дуже переконливо показана в п’єсі Настя з її мрією про благородне почуття. У ній багато самовідданості і тепла.
Поза сумнівом, симпатичний авторові і Васька Попіл, його багатирська завзятість і душевна щедрість, його благородна любов до юної і чистої Наташі.
Навіть у відчайдушному скептику Бубнове Горький під зачерствілістю і байдужістю виявив людську душу, що страждала. Його незворушність підкреслювалася постійною ремаркою автора до реплік Бубнова «спокійно». У кінці п’єси його наївна мрія розбагатіти і відкрити безкоштовну корчму для бідних зближує його з товаришами за нещастям.
У кожній з жертв «дна» Горький виявляє, за словами одного з критиків, «перлини моральних якостей».
Але є в п’єсі і герої, що викликають суперечні оцінки. Це, передусім, мандрівник Лука. При першій же своїй появі в п’єсі він опиняється в центрі уваги тих, що нічліжничають, тому що усіх обласкує, усім співчуває, пропонує рецепти порятунку. Хто ж цей «цікавий старичишка»? Упродовж усієї п’єси мешканці «дна» не раз приставали до Луке з розпитуваннями, але лукавому старикові кожного разу вдавалося відхилитися від прямої відповіді. Горький це дуже точно передає в діалогах. Пристосовуючись до життя сам, Лука хоче примирити з нею і оточення. Горький підкреслює це, багаторазово повторюючи в повчаннях свого героя слова «втрати». Автор не раз ставить Луку в такі обставини, що по ходу розвитку дії він не може залишатися простим споглядачем. У кінці першого акту Василина за сценою б’є Наташу. Усі, хто був в нічліжці, кидаються туди. Тільки Лука залишається на місці, докірливо «хитаючи головою». Стогони, що доносяться, і крики Наташі перекриваються його сміхом», що «деренчить. Виразно позначає автор і інші вчинки Луки : при зіткненні з городовим Медведєвим він говорить «покірливо», коли входить Василина, він хоче «вислизнути» з кімнати, «стискується». У момент бійки, коли Попіл вбиває Костылева, Лука непомітно зникає і більше не з’являється. І, нарешті, четвертий акт. У ремарці Горький помічає: «Обстановка першого акту. Але кімнати Попелу — ні, перегородки зламані. І на місці, де сидів Кліщ, — немає ковадла… Ніч… На дворі — вітер». Немає ні Попелу, ні Наташі, ні Костылева, ні Василини, Настя кричить в нападі відчаю. І як акорд, що завершує п’єсу, — смерть Актора. Таким чином, логіка самої дії показала неспроможність і безпорадність рецептів Луки.
І хоча в самій п’єсі немає прямих оцінок особи Луки, ми зустрічаємо їх в публіцистиці Горького. Так, в нарисі «Лев Толстой» письменник згадує: «Коли я писав Луку в «На дні», я хотів зображувати отакого старичка: його цікавлять «всякі відповіді», але не люди; неминуче стикаючись з ними, він їх утішає, але тільки для того, щоб вони не заважали йому жити. І уся філософія, уся проповідь таких людей — милостиня, що подається ними з прихованою гидливістю». А в статті «Про п’єси», написаній через тридцять років після виходу «На дні», Горький стверджує, що утішники, подібні Луке, «найрозумніші, знаючі і красномовні. Вони ж тому і найшкідливіші».
На мій погляд, Горький виступає проти Луки тільки внаслідок того, що розглядає його виключно в якості носія певних філософських ідей. Якщо ж підходити до Луке з мірками реальних життєвих ситуацій, то, у більшості випадків, ради його цілком правомірні. Лука діє в межах своїх можливостей, і вимагати від цієї шістдесятирічної безпаспортної і безправної людини більшого щонайменше несправедливо.
Що стосується Сатину, то тут, мені здається, Горький був вимушений вкласти свої ідеї у вуста героя, авторському ідеалу, що за характером не відповідає. Це визнавав і сам письменник, кажучи, що в п’єсі немає позитивних героїв, але він хотів, щоб в ній зазвучала мова про Людину. У одному з листів Горький признається, що «окрім Сатину її (мова) нікому сказати» і що «ця мова чужо звучить його мові». І коли на сцені Сатин вимовляє свій знаменитий монолог, ми чуємо схвильований голос автора : «Чоло-століття! Це — прекрасно! Це звучить… гордо»!