Бунт Родіона Раскольникова

Ідея роману «Злочин і покарання» зародилася в епоху великих змін коли в суспільстві стався соціальний перелом і виникли нові світогляди. Багато людей виявилися перед вибором: нова ситуація вимагала істотних змін в духовних орієнтирах, оскільки героєм часу ставала людина ділова, а не духовно багатий.
Головний герой роману, колишній студент Родіон Раскольников, знаходиться в пошуку відповіді на філософсько-моральне питання про свободу особи, про її «суверенності« і, в той же час, про внутрішні межі цієї свободи.
Рушійною силою пошуку стає вирощена ним ідея про сильну особу що має право вершити історію на власний розсуд.
Ідея Раскольникова виростає з глибини історичного розчарування пережитого молодим поколінням після краху революційної ситуації 60-х років, на грунті кризи утопічних теорій. Його лютий бунт одночасно і наслідує силу соціального заперечення шестидесятников, і відпадає від їх рухи у своєму зосередженому індивідуалізмі.
До Раскольникову сходяться усі нитки оповідання. Усе навколишнє (горе, біди і несправедливості) він вбирає в себе: саме в цьому сенс першої частини «Злочини і покарання«. Ми бачимо, як людські трагедії, крахи — і зовсім далекі (дівчинка на бульварі), і такі, які серйозно входять в його життя (сім’я Мармеладовых), і найближчі йому (історія Дуни) — заряджають героя протестом, переповнюють рішучістю. Це відбувається з ним не тільки зараз: здатність увібрати у свою душу біль іншої істоти відчути її як власне живе горе Достоєвський відкриває в героєві з дитинства (знаменитий приголомшливий кожного читача сон Раскольникова про забитому коню). Усією першою частиною роману письменник ясно дає зрозуміти: для Раскольникова проблема не в поправці власних «крайніх»
обставин.
Звичайно, Розкольників не з множини тих, хто здатний «потягнути своє яке- як куди слід«. Але цього мало: він не змиряється не лише за себе одного але і за інших — за вже покірливих і зломлених. Для Раскольникова слухняно прийняти долю, як вона є, означає відмовитися від всякого права діяти, жити і любити.
У головному героєві немає тієї егоцентричної зосередженості, яка цілком утворює в романі особу Лужина. Розкольників — натура з тих, які в першу чергу не беруть від оточення, а дають ім. Щоб почувати себе сильною людиною, він повинен відчувати, що хтось потребує його, чекає його захисту, що йому є кому віддати себе (згадаємо прилив щастя, який випробував він після вдячності Полечки). У Раскольникове є ця здатність нести вогонь іншим. Проте він готовий це робити і не запитуючи — диктаторски, проти волі іншої людини. Енергія добра готова перейти у його у свавілля, «насильство добра».
У романі не раз виникає мова про те, що, злочин є протест проти ненормальності соціального пристрою — і тільки, і нічого більшого. Ця ідея злегка зачепила і Раскольникова: недаремно він «неуважно» відповідає Разумихину, що питання про злочин — «звичайне соціальне питання», а ще раніше на тій же основі заспокоює себе тим, «що задумане їм — не злочин.«. І розмова в корчмі, підслухана їм (думка студента), розвиває ту ж думку: усунути вошу, подібну до Олени Іванівни не злочин, а як би поправка неправильного сучасного ходу речей.
Але ця можливість перекласти відповідальність на зовнішній «закон обставин« приходить в протиріччя з вимогою гордою індивідуальною самостійності. Раскольникова загалом не ховається в цю лазівку, не приймає виправдання свого вчинку загальною соціальною ненормальністю що поставила його у безвихідне накладення. Він розуміє, що за усе скоєне він повинен відповідати сам — пролиту ним кров «узяти на себе».
У злочину Раскольникова не один мотив, а складний клубок мотивів. Ця звичайно, частково соціальний бунт і свого роду соціальна помста, спроба вийти з визначеного круга життя, пограбованого і звуженого невблаганною силою громадської несправедливості. Але не лише. Глибинна причина злочини Раскольникова, звичайно, «розладнане», «вивихнуте» століття.
У короткій і жорсткій схемі задані умови експерименту Родіона Романовича Раскольникова — положення, що у світі абсолютного зла, що панує навкруги діє натовп, стадо безрозсудної «тремтячої тварюки (як винуватців, так і жертв цього зла), яка покірно тягне ярмо будь-яких законів. І є (одиницями на мільйони) вершителі життя, генії, які закони встановлюють: час від часу скидають колишні і диктують людству інші. Вони-то і є героями свого часу. (На роль такого героя, звичайно, з таємною тяжкою надією і претендує сам Розкольників.) Круг заведеного життя геній прориває натиском особистого самоствердження, яке засноване на звільненні себе не від одних непридатних норм соціального гуртожитку, а від тяжкості норм, сукупно перейнятих на себе людьми, взагалі: «якщо йому потрібно, для своєї ідеї, переступити хоч би і через труп, через кров, то він усередині себе, по совісті, може дати собі дозвіл переступити через кров«. Експериментальним матеріалом для Раскольникова служить його власне життя і особа.
По суті, трудомісткому процесу відділення добра від зла — процесу, який людина не лише пізнає, але і переживає усе життя і усім своїм життям, а не одним розумом, — герой віддає перевагу енергійному «одноактному» рішенню:
встати по той бік добра і зла. Здійснюючи цю дію, він (наслідуючи свою теорії) має намір з’ясувати, чи належить він особисто до вищого людського розряду.
Як же витримує експеримент Раскольникова його натура, його особа?
Перша реакція його на досконале вже вбивство — це реакція натури серця, реакція морально істинна. І те тяжке почуття відокремлення від людей, яке спалахує в нім відразу після вбивства, — це теж голос внутрішньої правди. Дуже важливий в цьому сенсі великий, багатозначний епізод на мосту, де Розкольників отримує спершу удар батогом, потім милостиню і виявляється (єдиний раз в романі) віч-на-віч з «прекрасною панорамою« столиці. Вбивство поставило його не лише проти офіційного закону, карного кодексу, що має параграфи і пункти, але і проти іншого, глибшого неписаного закону людського суспільства.
У свій злочин Розкольників йде один; повернутися до життя він може тільки разом з іншими, завдяки ім. «Воскресіння» Раскольникова в епілогу — підсумок людської взаємодії чи не усіх героїв роману.
Особливу роль тут грає, на найважливіше місце поставлена Соня Мармеладова. Вона домагається від Раскольникова дуже простого і страшно важкого: переступивши через гординю, звернутися до людей за пробаченням і прийняти це пробачення. Але автор показує нездатність народу зрозуміти внутрішній порив героя, оскільки люди, що випадково виявилися на площі сприймають його дії як дивну витівку п’яної людини.
Все ж сила для воскресіння в Родіоні є. Те, що в основі усієї програми було все-таки прагнення до блага людей, дозволило йому, врешті-решт зуміти прийняти їх допомогу. Приховане, спотворене, але присутнє в нім самому гуманістичний початок і наполегливість Соні, яка будує місток до йому від живих людей, непримітно йдуть один назустріч одному, щоб з’єднавшись, подарувати героєві раптове осяяння вже в епілогу.