До чого ж багато в Росії чудових поетів! І кожен з них з’являється перед нами в усій своїй поетичній «красі». Нині читач отримав можливість знайомитися з творчістю сучасних поетів і прозаїків в якнайповнішому об’ємі, адже тепер не існує поняття «забороненої» літератури, як це було ще близько тридцяти років тому. Ми маємо право не лише любити наших письменників, але і знати про них практично усе.
Мені дуже близька поезія Володимира Семеновича Висоцького, що на жаль, пішов з життя на піку свого творчого розквіту. Близька темами, ідеями, мотивами, але найбільше — життєвою правдою. Володимир Висоцький — загадкове явище не лише для свого часу, але для наших днів. Не маючи можливості офіційно публікувати тексти своїх віршів, він був, проте, відомий усьому Радянському Союзу: його пісні заучували напам’ять, переписували один у одного і співали, сидячи в тісному дружньому крузі. Чим же так брали за душу його вірші? Відповідь проста: простотою, такою милою російському характеру.
Перші віршовані досліди Володимира Висоцького з’явилися у вигляді пародій на так званий «блатний» фольклор і носили швидше за все експериментальний характер. Пізніше він відійшов від цього жанру.
Поступово напрацьовує досвід поетичної творчості, Висоцький звернувся до військової теми, підняв проблему людських взаємин і, звичайно ж, не обійшов увагою і любов, почуття, яке Висоцькому довелося випробувати повною мірою. Не випадково усі його віршовані твори буквально «світяться» і «іскряться» від пережитих їх автором емоцій.
Вже в розквіті сил і років Висоцький зустрів справжню подругу життя, свою долю і музу, Марину Владі. Своєю творчістю цього періоду він дає зрозуміти читачеві, що усе написане їм у віршах пережито і вистраждано не раз. Сила любові поета не знала меж. «Живі», хльосткі рядки наочно демонструють незвичайну силу характеру їх автора і в той же час — його незвичайну чуйність :
Я дихаю — і, значить, я люблю!
Я люблю — і, значить, я живу!
Гріє душу і підкуповує та щирість, з якою Висоцький виражає і передає нам свої найпотаємніші думки.
Зачаровує манера написання Висоцьким віршованих творів. То ми бачимо перед собою палкого, пристрасного закоханого, то поет з’являється перед нами в образі фронтовика, що немало побачив за своє життя. Багато людей довгий час дійсно вважали Висоцького учасником бойових подій — настільки переконливі і правдиві його рядки про війну:
Нарешті нам дали наказ
наставати
Відбирати наші п’яді і крихітки.
Але ми пам’ятаємо, як сонце відправилося
Назад
І трохи не зайшло на сході. Можна сміливо уявити собі Висоцького в солдатській гімнастерці і з фляжкою в руці. Як, втім, і у будь-якому іншому вигляді — настільки пластична і образна його мова, що виливається в короткі, але незвичайно місткі в смисловому відношенні вірші. Трепетно відносячись до днів нелегких випробувань, що припали на долю Батьківщини, Висоцький не міг допустити і думки про забуття пережитого.
Скільки тисячоліть існує суспільство, стільки ж і живуть вади в нім.
Захоплює здатність Висоцького влучно і жорстоко висміювати ці самі вади : пияцтво, безкультурність, хамство:
Ходять плітки, що не буде більше
чуток
І ходять чутки, ніби плітки
заборонять.
Поважати цю людину можна навіть за те, що, знаючи за собою жахливу ваду — алкоголізм, — Висоцький ніколи не ремствував на свою частку, не нарікав на безвихідь. Були дні, коли Висоцький знаходився на межі самогубства. Видираючись з «прірви», він писав рядки, що розповідають про те, що насправді випробовує людина, що знаходиться в такій ситуації :
Навіть від пісень став втомлюватися,
Лягти б на дно, як підводний човен
Щоб не могли запеленгувати…
Тема дружби являється, на мій погляд, одній з найбільш улюблених поетом, оскільки пов’язана з найяскравішими з його життєвих вражень. Прийнято вважати, що у Володимира Семеновича було дуже багато друзів. Але на відміну від двох-трьох справжніх, інші відносилися до «лжетоварищам»: товаришам —по чарці тим, хто став безпардонно іменувати себе «друзями Володі» вже після смерті поета.
Лише вірним, справжнім друзям Висоцький присвячував свої чудові вірші:
Він не вийшов ні званням, ні ростом
Не за славу, не за плату.
А на свій незвичайний манер
Він по життю крокував над помостом
По канату, натягнутому, як нерв!
Цей вірш присвячений клоунові Леоніду Енгибарову, що помер на арені цирку, доля якого багато в чому схожа з долею самого Висоцького, що мав репутацію «клоуна», «блазня» серед значного числа своїх сучасників.
Ще багато чудових слів можна сказати про Володимира Семеновича Висоцького. Багато що вже неодноразово повторювалося і уточнювалося. Але для мене Висоцький був, є і залишиться назавжди отаким правдорубом — сміливим і прямолінійним.
Щороку відділяє нас від дня смерті Висоцького, але з кожним днем ми його любимо і пам’ятаємо все сильніше.
Справжній поет завжди живіший за усіх живих!