Чому Тетяна — «милий ідеал» А. С. Пушкіна?

Багато критиків, зокрема Белинский задавалися питанням, чому пушкінський роман названий «Євгеній Онєгін», а не «Тетяна Ларина», бо поет не раз називає Тетяну своєю улюбленою героїнею, «милим ідеалом». Пушкін ототожнює її зі своєю «ласкавою музою, панночкою, що являлася йому в саду, повітової з сумною думою в очах, з французькою книжкою в руках». Саме ця героїня надихала поета, стала втіленням ідеального пушкінського жіночого образу. Пушкін наділяє Тетяну багатьма властивими йому самому рисами: любов’ю до російської природи, особливу красу і поетичність якої Пушкін, як і його героїня, тонко відчував, розуміючи свій духовний зв’язок з природою; забобонами, інтересом до старовинних переказів, властивих поетові і переданим Тетяні…
Щоб зрозуміти, чому вона стала ідеалом Пушкіна, необхідно розглянути особливості її особи.
Тетяна — єдина героїня роману, близькість до російських національних традицій, що ідеально поєднує в собі, і вплив європейської культури. З одного боку, «їй рано подобалися романи, «вони їй замінювали усе, вона влюблялася в обмани і Ричардсона, і Руссо». Мрійлива і романтична, Тетяна жила у світі «незрівнянного Грандисона, Вольмаре, Юлії де Линара, Мален-Адели», мимоволі переймаючись своєрідною культурою французьких романів. В той же час вона була дуже забобонна, » вірила простонародним старовинним переказам, і снам, і картковим ворожінням, і пророцтвам місяця». Однією з її улюблених книг був сонник Мартина Задеки, «гадає, глави халдейських мудреців». За словами Белинского, «це чудове поєднання грубих забобонів із страстию до французьких книжок і з повагою до глибокого творіння Мартина Задеки можливо тільки в російській жінці». І, звичайно, тільки російській душі властиві Татьянина любов до природи, яка є невід’ємною частиною образу Тетяни. Прекрасні картини різних пір року, які нерідко даються очима Тетяни, що уміла, як ніхто інший в романі, бачити неповторну красу російської природи, багато в чому утілюють тонкість і поетичність її власної душі. «Вона любила на балконі попереджати зорі схід, коли на блідому небосхилі зірок зникає хоровод»; Тетяна любила російську зиму, «сяйво рожевих снігів і млу водохресних вечорів», і навіть уві сні Тетяна містичний зимовий пейзаж наповнений надзвичайною поетичністю.
Героїня ця, поза сумнівом, «істота виняткова», «натура глибока», неабияка. Вона явно не входить у світ повітових франтів Петушковых, радників Фляновых, «пліткарів, ненажери і хабарників», подружжя Дріб’язкових, «істинних французів типу Трике» і інших представників маєтного дворянства. Навіть «у сім’ї своєї рідної вона здавалася дівчинкою чужою». «Діка, сумна, мовчазна», Тетяна «в натовпі дітей грати і стрибати не хотіла», «ляльки в руки не брала», «в пальники не грала» і «часто цілий день одна сиділа мовчки біля вікна». Її самотність обумовлена нестандартністю, нетиповістю Тетяни, високим рівнем розвитку її особистості. Очевидно, в Онєгіну, якого Тетяна пристрасно полюбила, героїня відчула його глибокий розум, сильну натуру, неординарність, побачила єдину людину, здатну її зрозуміти, і відкрилася йому: «…я тут одна, ніхто мене не розуміє, розум мій знемагає, і мовчки гинути я повинна».
Будучи наділеною від природи «розумом, і волею живою, і примхливою головою, і серцем полум’яним і ніжним», Тетяна, «слухняна потягу почуття», любить Онєгіна щиро, «без мистецтва», вона уміє «любити не жартома», глибоко і сильно. Закоханий, вона проявляє рішучість і сміливість; відкрившись Онєгіну, Тетяна своїм щирим листом фактично кидає виклик світським умовностям (панночкам не личило першим признаватися в коханні). Відмова ж її у фіналі твору, коли Онєгін закохується вже в Тетяну — світську пані, пояснюється її надзвичайним благородством, високими моральними принципами, поняттями про честь і борг. Зберігаючи в душі любов до Онєгіна («я вас люблю, до чого лукавити»), Тетяна «іншому віддана» і буде «століття йому вірна». Вона бажає захистити від ганьби і страждань свого чоловіка, якого, поза сумнівом, хоча не любить, але поважає, бо він герой, «у битвах понівечений». Крім того, Тетяна не лише не вірить в те, що Онєгін здатний на справжнє почуття, пам’ятаючи образ «москвича, що склався для неї, в Гарольдовом плащі», «пародії», але вона своєю відмовою рятує Онєгіна від ганебного вчинку по відношенню до його друга, свого чоловіка. Як писав Достоєвський «…логіка відмови чисто російська — краще я страждатиму, чим занапащу життя іншої людини».
Відносно Тетяни до життя проявляється цілісність її натури. Вона «створена неначе уся з одного цілісного шматка, без всяких прироблень і домішок». Будучи вже світською пані, Тетяна залишається по суті своїй все тією ж «простою дівою, з мріями, з серцем колишнім». «…Без погляду зухвалого для усіх, без домагань на успіх, без цих маленьких кривлянь <…>, усе тихо, просто було в ній» — знатній пані, «законодавцеві зал». Тетяна не змінила своїм привязанностям, високоморальним поняттям, духовним цінностям на догоду світському товариству, зберегла у своїй прекрасній душі властиві їй щирість і чистоту. Світське життя вона вважає «блиском, мішурою, дрантям маскараду», які «рада віддати за полицю книг, за дикий сад», за «бідне житло»… Таким чином, Тетяна, в якій з’єднуються найбільш важливі, цінні і знайомі для Пушкіна особові риси, є втіленням ідеального образу російської жінки, в якому відбиваються пушкінські поняття про моральність, благородство, честь. І роман названий «Євгеній Онєгін», а не «Тетяна Ларина» лише тому, що Пушкіну важливо було показати тенденцію громадського розвитку, виникнення «хвороби століття», явище незатребуваності розумних і яскравих людей, їх бездіяльність як доказ соціального неблагополуччя, що поет і зробив за допомогою образу Онєгіна. Образ же Тетяни, яка по рівню духовного розвитку, поза сумнівом, вище за Онєгіна, образ цієї «небагатослівної, але глибокої і сильної» натури, «чиє життя пройняте цілісністю і єдністю», служить для розгляду не соціальних, тимчасових проблем, а моральних, вічних.