На рубежі минулого і нинішнього століть, напередодні революції, в епоху, приголомшену двома світовими війнами, в Росії виникла і склалася, можливо, найзначніша в усій світовій літературі нового часу «жіноча» поезія — поезія Ганни Ахматовой. Народилася поетеса в 1889 році під Одесою, і незабаром після її народження сім’я переїхала в Царське Село. У своїй першій поемі «Біля самого моря», написаній в 1914 році, Ахматова відтворила поетичну атмосферу Причорномор’я, з’єднавши її з казкою про любов:
Бухти изрезали низький берег
Усі вітрила втекли в морі
А я сушила солону косу
За версту від землі на плоскому камені.
До мене припливала зелена риба
До мене прилітала біла чайка
А я була зухвалою, злою і веселою
І зовсім не знала, що це — щастя.
Але все таки головне місце в житті і творчості Ахматовой зайняв Петербург. Тут її поезія, строга і класично співвимірна, багато в чому стає спорідненою самому вигляду міста — розворотом його вулиць, площ, мармуровим і гранітним палацам, незліченним левам.
У 1910 році Ахматова повертається в Царське Село. Своє повернення вона відмічає віршем «Перше повернення»:
На землю саван обтяжливий покладений.
Урочисто гудуть дзвони.
І знову дух сум’ятний і потривожений
Знеможеною нудьгою Царського Села.
П’ять років пройшло. Тут усе мертво і німо
Неначе світу настав кінець. 298
Російська література XX століття
Як назавжди вичерпана тема
У смертельному сні покоїться палац.
У цьому вірші уперше в творчості Ахматовой з’являється мелодія обтяжливих передчуть, відчуття деякої катастрофи, що наближається. Також тут тема поетичної долі зливається з темою долі Росії. Уся образна символіка вірша свідчить про те, що йдеться про події загального сенсу, час, трагічність епохи, долю Росії, з якою поет зв’язує і свою долю. Перші вірші Ганни Ахматовой з’явилися в 1911 році в журналі «Аполлон», а вже в наступному вийшов і поетична збірка — «Вечір». Майже відразу ж Ахматова була дружно поставлена критиками в ряд найбільших російських поетів. Лірика Ахматовой періоду її перших книг — «Вечір», «Чотки», «Біла зграя» — майже виключно любовна лірика. У її віршах передбачається, що читач повинен або здогадатися, або постаратися звернутися до свого життєвого досвіду, і тоді здається, що вірші дуже широкі по своєму сенсу: їх таємна драма, їх прихований сюжет відноситься до багатьох людей. Образ жінки-героїні ахматовской лірики не завжди можна звести до одного числа. При надзвичайній конкретності переживань це не лише людина конкретної долі і біографії — це носій нескінченної безлічі біографій і доль :
Мені з Морозовой класти уклони
З падчеркою Ірода танцювати,
З димом відлітати з Вогнища Дидоны
Щоб, з Жанною на вогнище знову.
Господи! Ти бачиш, я втомилася
Воскресати, і помирати, і жити…
Але любов у віршах Ахматовой зовсім не тільки любов — щастя, тим більше благополуччя. Часто, занадто часто це — страждання, своєрідна антилюбов і тортури.
Поступово тема Росії усе більш владно заявляла про себе в поезії Ахматовой. У вірші «Молитва» вона благає долю про можливість врятувати Росію навіть ціною величезних особистих жертв :
Дай мені гіркі сльози недуги,
Задихається, безсоння, жар
Отыми і дитини, і друга
І таємничий пісенний дар —
Так молюся за твоєю літургією
Після стількох томливих днів,
Щоб хмара над темною Росією
Стала хмарою в славі променів.
Шлях, пройдений поетесою, починаючи з перших її сти хотворений, — це шлях поступової і послідовної відмови від замкнутості душевного світу. Глибина і багатство духовного життя, серйозність і висота моральних вимог неухильно виводили Ахматову на дорогу громадських інтересів. Все частіше і частіше в її віршах крізь особисті романи і любовні драми на нас дивиться епоха — «справжнє XX століття» вже стояв у самого порогу її власної долі. Уважність, з якою дивиться поетеса на пейзажі рідної країни, трепетність і неясність її патріотичного почуття, відмову від суєтності і світської мішури — усе це говорило про можливість прояву в її творчості якихось великих координат національно-цивільного характеру. Наприклад, вірш
Ця зустріч ніким не оспівана:
Ти, росою що окропляє трави,
Звісткою душу мою оживи, —
Не для пристрасті, не для забави
Для великої земної любові.
Під час революції Ахматовой відкидається думка не лише про зовнішній, скажімо, від’їзді з Росії, але і вірогідність якої б то не було внутрішньої еміграції по відношенню до неї. Це яскраво відбито у вірші «Мені голос був.».:
Мені голос був. Він звав утішно
Він говорив: «Йди сюди,
Залиш свій край глухий і грішний
Залиш Росію назавжди.».
Але байдуже і спокійно
Руками я замкнула слух,
Щоб цією мовою негідною
Не осквернився скорботний дух.
Якщо літературна діяльність Ахматовой до революції охоплювала близько восьми років і протікала дуже інтенсивно, то відразу після революції і аж до початку 1930-х років вона переживала внутрішньо замкнутий творчий процес. На самому початку цього періоду у Ахматовой виходять дві книги — «Подорожник» і «Аппо Волає». Ахматовский вірш післяреволюційних років дуже уважний до усіх проявів життя. Зберігши свою зіркість, він як би впустив в себе значно більше простору — повітря і земного, з морем і сонцем, з уранішніми і вечірніми фарбами і з усіма подробицями життя :
По твердому гребеню замету
У твій білий, таємничий дім
Що такі, що принишкнули обоє
У мовчанні ніжному йдемо.
І сонце усіх пісень проспіваних
Мені цей виконаний сон,
Гойдання гілок зачеплених
І штор твоїх легенький дзвін.
Післяреволюційне життя Ахматовой трагічне: більшовиками розстріляний її чоловік, поет Микола Гумилев; довгі роки провів у в’язницях і таборах її син. Доля Ахматовой і її сім’ї — повторення долі мільйонів людей Росії, про що і написала поетеса в поемі «Реквієм»:
Відводили тобі удосвіта,
За тобою, як винесенні, йшла,
У темній світлиці плакали діти,
У божницы свічка опливла.
На губах твоїх холод іконки,
Смертний піт на чолі. … Не забути!
Буду я, як стрілецькі дружини,
Під кремлівськими вежами вити.
З 1925 по 1939 рік Ахматовой не дозволялося друкуватися, і вона вимушена була займатися перекладами. Вони в її творчості мають важливе значення. У 30-і роки Ахматова записувала на різних клаптиках паперу короткі вірші, названі нею згодом «Черепками», Наприклад:
Мені, позбавленою вогню і води,
Розлученою з єдиним сином…
На ганебному помості біди
Як під тронним стою балдахіном.
Чи:
Ось і досперечався лютий сперечальник
До енисейских рівнин…
Вам він — бродяга, шуан, змовник
Мені він — єдиний син.
Біля 40-х років Анне Ахматовой було дозволено видати книгу обраних творів. Любов до батьківщини у неї не предмет аналізу, роздумів. Буде вона — буде життя, вірші. Немає її — нічого немає. Ось чому Ахматова писала під час Великої Вітчизняної війни:
Не страшно під кулями мертвими лягти
Не гірко лишитися без притулку, —
І ми збережемо тебе, російська мова
Велике російське слово.
У цей період своєрідністю поезії Ахматовой було те, що вона уміла поетично передати само живе цілковите часу самовладання, історії в сьогоднішньому житті людей, наприклад, вірш «Явище місяця» :
Усе зроблено з колод, дощатий, гнуто…
Повноцінно цінується хвилина
На годиннику пісочному…
Характерною особливістю лірики Ахматовой військових років було поєднання в ній двох поетичних масштабів — це уважність до найдрібніших проявів життя, а з іншого боку — величезне небо над головою і земля під ногами. Наприклад, вірш «Під Колоною»:
З перламутру і агата
Із задимленого скла
Так несподівано похило
І так урочисто пливла, —
Неначе «Місячна соната»
Нам відразу шлях перетнула.
У «військових» віршах Ганни Ахматовой вражає дивовижна обмеженість, відсутність тіні рефлексії, невпевненості, сумніву, здавалося б, таких природних в таких тяжких умовах созидательницы, як багато хто вважав, лише «дамських» віршів. Але це і тому, що характер ахматовской героїні або героїнь грунтується ще
на одному початку, теж прямо пов’язаному з народним світовідчуттям. У 1949 році вийшла постанова «Про журнали «Зірка» і «Ленінград», в якому Ахматова і її творчість оголошувалися ворожими радянському народу. Уряд намагався відлучити поетесу від народу, від Росії, від поезії. Але Ахматова була такою сильною людиною, а її російська і світова слава була така велика, що вороги людяності і культури виявилися безсилі. В останні роки життя Ахматова працювала дуже інтенсивно. Окрім оригінальних віршів, вона багато переводила, готувала книгу про Пушкіна. Наприклад, «Епічні мотиви»:
І я подумала: не може бути
Щоб я коли-небудь забула це.
І якщо важкий шлях мене чекає
Ось легкий вантаж, який мені під силу
З собою узяти, щоб в старості, в хворобі
Можливо, в убогості — пригадувати
Захід несамовитий, і повноту
Душевних сил, і привабливість милого життя.
У 1962 році була закінчена «Поема без героя», яка створювалася впродовж багатьох років :
Крик півнячий, нам тільки сниться
За віконцем Нева димить
Ніч бездонна і триває, триває —
Петербурзька чертовня…
У чорному небі зірки не видно
Загибель десь тут, очевидно
Але безтурботна, прямо безсоромна
Маскарадне базікання…
У цій поемі Ахматова повертається далеко назад — час дії 1913 рік. Незадовго до смерті Ахматова сказала: «Я не переставала писати вірші. Для мене в них — зв’язок моя з часом, з новим життям мого народу. Вогда я писала їх, я жила тими ритмами, які звучали в героїчній історії моєї країни. Я щаслива, що жила в ці роки і бачила події, яким не було рівних».
Незломлений дух великого російського поета вічно осяватиме Росію і служитиме свідоцтвом і запорукою її стійкості в усіх випробуваннях, посланих долею.