XVIII століття, що завершилося Великою французькою революцією, розвивалося під знаком сумніву, руйнування, заперечення і жагучої віри в перемогу розуму над марновірствами і забобонами, цивілізації над варварством, гуманізму над тиранією і несправедливістю. Тому історики називають його століттям Просвітництва. Ідеологія просвітителів восторжествувала в епоху, коли валився старий середньовічний уклад життя і формувався новий, буржуазний порядок, прогресивний для того часу. Діячі Просвітництва гаряче захищали ідеї культурного розвитку, самоврядування, волі, відстоювали інтереси народних мас, таврували ярмо феодалізму, відсталість і консерватизм церкви.
Бурхлива епоха народжувала своїх титанів — Вольтера, Дідро, Руссо у Франції, Ломоносова в Росії, Шиллера і Гете в Німеччині. І своїх героїв — наприкінці століття на трибуни революційного Конвенту в Парижі піднялися Дантон, Марат, Робесп’єр.
Художні смаки епохи були різноманітні. В архітектурі ще панувало вигадливе бароко, з театральних конів звучали олександрійські вірші трагедій Расіна і Корнеля. Але дедалі більшої популярності набували твори, героями яких ставали люди «третього стану». У середині століття виник жанр сентиментального роману в листах — читачі з хвилюванням стежили за листуванням закоханих, переживаючи їхні прикрості і негаразди. А в Страсбурзі з’являється група молодих поетів і драматургів, що ввійшла в літературу під назвою «Буря і натиск». Героями їхніх творів виступали сміливі одинаки, що кидають виклик світу насильства і несправедливості.
Творчість Ґете була своєрідним підсумком століття Просвітництва, підсумком його шукань і борінь. А трагедія «Фауст», яку поет створював понад тридцять років, відбила рух не тільки наукових і філософських ідей, але і літературних напрямів. Хоча час дії у «Фаусті» не визначено, рамки його нескінченно розсунуті, весь комплекс ідей чітко співвідноситься з епохою Ґете. Адже перша частина його написана в 1797—1800 роках під впливом ідей і здійснень Великої Французької революції, а останні сцени написані 1831 року, коли Європа пережила зліт і падіння Наполеона, Реставрацію.
В основі трагедії Гете — народна легенда про Фауста, що виникла в XVI столітті, її герой — бунтар, який прагне проникнути в таємниці природи, що виступає проти церковної ідеї рабської покірності і смиренності. У напівфантастичній формі образ Фауста втілював у собі сили прогресу, які не можна було задушити в народі, як не можна було зупинити хід історії. Гете був близький цей шукач істини, не вдоволений німецькою дійсністю.
Просвітителі, і Гете в тому числі, не відкидали ідею Бога, вони лише брали під сумнів доктрини церкви. І в «Фаусті» Бог виступає як вищий розум, що стоїть над світом, над добром і злом. Фауст у трактуванні Гете — насамперед учений, що піддає сумніву усе — від устрою світу до моральних норм і правил поведінки. Мефістофель для нього — знаряддя пізнання. Засоби наукових досліджень у часи Ґете були так недосконалі, що багато вчених погодилися б продати душу дияволу для того, щоб зрозуміти, як улаштоване Сонце і планети чи людське око, чому існують епідемії чуми і що було на Землі до появи людини.
Бунт Фауста, його внутрішні муки, каяття і прозріння, яке полягає в тому, що тільки праця на користь людства робить людину невразливою для нудьги і зневіри, — усе це художнє втілення ідей епохи Просвітництва, одним із геніїв якої був Ґете.