Гоголь-сатирик («Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем»)

Працюючи над «Повістю про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем», Гоголь хоче виявити комічне поза трагічними конфліктами життя, в області «нудного». Вона широка, ця область — від зовні ідилічних форм буття в межах запущеного маєтку Товстогубов до анекдотичної сварки і тяжби двох миргородських приятелів Перерепенко і Довгочхуна, розповідь про яких закінчується знаменитими словами: «Нудно на цьому світі, пани»!
Відкривається повість нарочито захопленим описом костюма, удома і саду Івана Івановича. І чим більше «захоплюється» письменник своїм героєм, тим велика нікчемність цієї людини розкривається перед нами. З неприхованим сарказмом описує Гоголь «богомільної людини Івана Івановича», яка в церкву ходить лише для того, щоб після служби поговорити з жебраками, упізнати їх потреби, але при цьому нічого не подати. Він міркує «дуже логічно»:
— Чого ж ти вартий? Адже я тебе не б’ю…
Іван Іванович дуже любить, якщо йому хто-небудь зробить подарунок або піднесе гостинець. Це йому дуже подобається. Лежень і пустомеля Іван Іванович через звичку оточення і завдяки своєму майновому положенню славиться в Миргороді за порядну людину.
Таким же «хорошим» є його сусід Іван Никифорович. Він не стільки високий, скільки «поширюється в товщину». Лежень і буркотун, не стежить за своєю мовою і іноді допускає такі слівця, що його сусід Іван Іванович, «естет», тільки говорить у відповідь: «Досить, досить, Іван Никифорович; краще швидше на сонці, чим говорити такі богопротивні слова». Втім, робить висновок автор, незважаючи на деяку несхожість, обидва приятелі «прекрасні люди».
Безтурботне і дозвільне життя зробило з цих поміщиків нероб, зайнятих тільки тим, як розважити і потішити своє неробство. Ні про який духовний ріст, самоудосконаленні особи не йдеться. Ці герої навіть слів таких не знають. Вони зайняті суто своїми персонами, задоволенням найпримітивніших своїх потреб. І коли виникає щонайменша перешкода на шляху цих потреб, то вибухає справжня битва. Причому методи, якими користуються обидві сторони, такі ж негідні, як і їх виконавці.
З неперевершеною майстерністю і гумором Гоголь показує, як блискавично з нерозлучних приятелів Іван Іванович і Іван Никифорович робляться заклятими ворогами. Між ними розгортаються «військові дії», що закінчилися псуванням гусячого хліва Івана Никифоровича, з «рицарською безстрашністю» досконалого Іваном Івановичем.
З неприхованим сарказмом описує Гоголь Миргород, в якому мали місце ці події. Якої духовності і висоти помислів можна чекати від жителів міста, головною визначністю якого була «дивовижна калюжа! Єдина, яку тільки вам вдавалося коли бачити! Вона займає майже усю площу. Прекрасна калюжа! Удома і будиночки, які здалека можна прийняти за копиці сена, обступивши навкруги, дивуються красі її.».
Герої повести з виникненням сварки пожвавилися, підбадьорилися. У них з’явилася мета в житті. Кожен хоче виграти тяжбу в суді. Вони їздять в місто, подають папери в усі інстанції, витрачають свої прибутки на підношення чиновникам усіх рангів, але ніяких видимих результатів не досягають. Вони стоять на одному ступені громадських сходів. Тому «їх справа» навряд чи завершиться в осяжному майбутньому. Воно кінчиться тільки по смерті одного з тих, що судяться. Але ні Іван Іванович, ні Іван Никифорович цього не розуміють. Ілюзію життя вони приймають за саме життя, потонувши в тяжбах і кляузах, вони загубили той первинний комфорт і благополуччя, які мали.
«Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» увійшла до збірки «Миргород» разом з історико-героїчною повістю «Тарас Бульба». Таке сусідство допомогло письменникові показати усю дріб’язковість і низькість вчинків і помислів Івана Івановича і Івана Никифоровича в порівнянні із справжніми подвигами Тараса і його соратників. Нудно стає авторові від споглядання своїх героїв. Невже пройшли часи великих вчинків?! Цю тему автор продовжує у своєму геніальному творі «Мертві душі».