Коли шарудять в яру лопухи
І никнет гроно горобини жовто-червоної,
Складаю я веселі вірші
Про життя тлінне, тлінне і прекрасне.
А. Ахматова
Початок XX століття в Росії був часом небувалого розквіту поезії, по праву названим «срібним століттям» — услід за «золотим», пушкінським. Це — період виникнення в російському мистецтві безлічі нових напрямів : символізму, футуризму, акмеїзму і інших. Як правило, кожне з них прагнуло бути новим мистецтвом; велика їх частина належала до модернізму. Одна з характернейших рис останнього — прагнення до розриву з мистецтвом попередньої епохи, відмова від традиції, від класики, постановка і рішення нових художніх завдань, при цьому новими художніми засобами. І в цьому відношенні акмеїзм, в руслі якого складалася рання творчість Ахматовой, не був виключенням. Проте багато що в творчій долі автора зумовило тяжіння до класично-строгої і гармонійно-вивіреної традиції російської поезії XX століття. І передусім, величезне зна- чение у формуванні Ахматовой як поета мала її класична освіта, дитинство, проведене в Царському Селі, виховання, дане в кращих традиціях російської дворянської культури. Царське Село — маленьке місто, де виросло так багато великих поетів. Його повітря пронизане поезією Пушкіна, Державина, Тютчева :
Тут стільки лір повішено на гілки,
Але і моїй неначе місце є…
Цим двовіршем Ахматова зближує себе і тих, чиїм генієм творилася російська класична поетична традиція.
У своїй ліриці Ахматова розвиває традиційні теми: любов, творчість, природа, життя, історія. Любов, поза сумнівом, саме піднесене, найпоетичніше з усіх почуттів, адже поетові завжди «диктує почуття» — а яке з почуттів порівняється з любов’ю по силі дії? Любовні мотиви в ліриці Ахматовой представлені в усьому їх різноманітті: зустрічі і розлуки, зради і ревнощі, самопожертвування і егоїзм тих, що люблять, безмовна пристрасть і тяжке щастя взаємності. Для Ахматовой, як колись для Тютчева, любов — це союз двох душ, багатий внутрішніми трагедіями :
Їх съединенъе, сочетанъе,
І рокове їх злиття
І… поєдинок фатальний.
А в якості епіграфа до самої інтимної, «любовної» своєї збірки автор бере уривок з вірша ще одного свого попередника в області любовних колізій, Баратынского:
Пробач же навік! але знай, що двох винних
Не одного, знайдуться імена
У віршах моїх, у відданнях любовних.
Любов стає у Ахматовой невід’ємною частиною людського буття, основою гуманістичних цінностей; тільки з нею можливі «і божество, і натхнення, і життя, і сльози», як писав колись Пушкін. Тобто, кажучи словами іншого поета, що став класиком ще за життя, — Блоку: «Тільки закоханий має право на звання людини».
Поет і поезія — тема, над якою любили роздумувати російські лірики, адже «поет в Росії більший, ніж поет». Героїня Ахматовой піднімається над владою життєвих обставин, усвідомивши свою долю як особливу, провидческую:
Ні, царевич, я не та,
Ким мене ти бачити хочеш
І давно мої вуста
Не цілують, а пророкують.
Шестикрилий серафим, що являвся Пушкіну, приходить і до героїні; лермонтовский пророк, що переслідується своїми співгромадянами, знову приречений на людську невдячність в її віршах:
Йди один і зціляй сліпих
Щоб упізнати у важку годину сумніви
Учнів злорадне знущання
І байдужість натовпу.
Цивільна лірика — невід’ємна частина творчості Ахматовой. Протиставлення «поет» і «громадянин» для неї просто не існувало: поет спочатку не може не бути зі своєю країною, зі своїм народом. Поет «завжди з людьми, коли шумить гроза», і ця теза свого попередника Ахматова підтверджує усією творчістю. Слова, що закликають героїню кинути свій край, «глухий і грішний», оцінюються нею як негідні високого духу поезії.
Для Ахматовой, що успадкувала велику традицію російської класики, веління боргу над усе:
Одні дивляться в ласкаві погляди
Інші п’ють до сонячних променів
А я всю ніч веду переговори
З неприборкною совістю своєю.
Образ Петербургу знаком нам по творах Пушкіна, Некрасова, Гоголя. Для них він — місто контрастів, «пишне» і «бідне» одночасно; місто, де може статися усе; місто відкидане і викривається, але при цьому улюблений. Ця свого роду символічне втілення всього світу, вселенський град. Він із самого початку виникає в творчості Ахматовой. Ввібравши в себе повітря невских набережних, зафіксувавши у своїй душі світлу і гармонійну правильність його архітектури, вона, услід за іншими, перетворює подробиці петербурзького пейзажу на непорушну поетичну даність. Петербург Ахматовой — суперечливе, але незвичайно привабливе місто:
Але ні на що не проміняємо пишний
Гранітне місто слави і біди,
Широких річок сяючі льоди,
Безсонячні, похмурі сади…
Почуття міри, стриманість, строга закінченість думки, що характеризують кращі зразки російської класичної поезії, властиві і ліриці Ахматовой. Вона не випліскує на читача свої емоції, не оголяє душу в пориві почуттів, а «просто, мудро» оповідає про пережите. От як пише автор про любовне замішання своєї героїні :
Десять років завмирань і криків
Усі свої безсонні ночі
Я вклала в тихе слово
І сказала його — марно.
Відійшов ти, і стало знову
На душі і порожньо і ясно.
Очевидні біль і відчай героїні — але як стримано, без надриву це показано, і в той же час як психологічно точно і вичерпно дана розв’язка. У віршах Ахматовой не так багато пейзажних описів. Пейзаж для неї зазвичай лише фон, лише привід для міркування, для опису душевного стану. Паралелізм того, що відбувається в душі і природі — улюблений мотив класичної поезії. Для нас звичні уподібнення явищ природи людським діям — буря «плаче, як дитя», грім «пустує і грає». У вірші Ахматовой «Три осені» героїня, звертаючись до излюбленнейшей пори російської поезії, розрізняє в ній три стадії, що відповідають трьом стадіям людської зрілості :
Усім стало ясно: кінчається драма
І це не третя осінь, а смерть.
Поезія А. Ахматовой виросла, живлячись великою традицією російської літератури XIX століття — традицією гуманістичною, піднесеною, світлою. «Душі висока свобода», вірність ідеалам, гуманістичний пафос, мужня правдивість зображення, напруженість духовного життя, тяжіння до класичного, ясного, строгого і співвимірного стилю — все те, що характерно для російської поезії минулого століття, знову з’являється саме в ахматовской рядку, владному і ніжному одночасно.