Герої роману здебільшого не названі по іменах. Серед слухачів оповідання Мандрівника — Психолог, Дуже парубок, Провінційний мер, Доктор і інші. Вони присутні при поверненні Мандрівника з майбутнього, що з’являється перед своїми гістьми не якнайкраще: кульгає, одяг його забруднений, машина погнута. Та й немудро — за минулі третя година він прожив вісім днів. І вони були повні пригод.
Відправляючись у шлях, Мандрівник сподівався потрапити в Золоте століття. І дійсно, перед ним промайнули тисячоріччя розквіту людства. Але саме промайнули. Машина зупинилася в момент занепаду. Від минулого залишилися напівзруйновані палаци, чудові, культивируемые століттями рослини, соковиті фрукти. Одне лихо — людство, яким ми сьогодні собі його представляємо, зовсім зникло. Нічого не залишилося від колишнього миру. Його населяють чарівні «элои», підземний мир — звіроподібні «морлоки». Элои й правда чарівні. Вони гарні, добрі, веселі. Але ці спадкоємці правлячих класів у розумовому відношенні зовсім виродилися. Вони не знають грамоти, не мають ні найменшого подання про закони природи й, хоча дружно веселяться, не здатні ні за яких умов допомогти один Одному. Пригноблені класи перемістилися під землю, де працюють якісь складні машини, ними що обслуговуються. З харчуванням у них труднощів немає. Вони пожирають вегетаріанців — элоев, хоча по звичці продовжують їх обслуговувати,
Втім, все це відкривається Мандрівникові далеко не відразу. Його появі в 802801 р. передувала сама подорож, у ході якого роки зливалися в тисячоріччя, переміщалися сузір’я, сонце описувало безперервне видиме коло.
Тендітні, нежиттєздатні, але по — своєму прекрасні элои першими стали очам Мандрівника, Однак йому ще стояло розгадати складну загадку цього незрозумілого суспільства. Звідки тут незліченні безводні колодязі? Що це за шум машин? Чому элои так превосходно одягнені, хоча й не здатні ні до якої праці? І чи не криється розгадка останнього (та й багатьох інших обставин) у тім, що наші почуття й здатності знаходять гостроту тільки на точилі праці? А воно давно розбито. І ще треба зрозуміти, чому элои так бояться темряви й у доступному для огляду світі немає ні цвинтарів, ні крематоріїв.
До того ж на Мандрівника вже на другий день обрушується удар. Він з жахом виявляє, що машина часу кудись зникла. Невже йому призначено назавжди залишитися в цьому чужому світі? Розпачу його немає межі. І тільки поступово він починає пробиватися до істини. Йому адже ще має бути познайомитися з іншою людською породою — морлоками.
Це теж дається не просто.
Коли Мандрівник тільки приземлився в новому для нього світі, він звернув увагу на колосальну фігуру Білого сфінкса, що коштує на високому бронзовому постаменті. Чи не захована там його машина? Він починає бити по сфінксі кулаками й чує якесь хихикання. Він ще чотири дні залишається в повнім невіданні. Як раптом бачить у темряві пари блискучих очей, що явно не належать нікому з элоев. І отут йому є маленьке біле, що явно не звикло до денного світла істота з дивно опущеною головою. Це і є перший побачений їм морлок. Він нагадує людиноподібного павука. Випливаючи за ним, Мандрівник відкриває для себе таємницю безводних колодязів. Вони з’єднуються в єдиний вентиляційний ланцюг, складову виходи з підземного миру. І, звичайно ж, саме морлоки сховали, а, як потім з’ясувалося, розібрали, вивчили, змазали й знову зібрали його машину. З тих пор Мандрівник тільки й думає, як би її повернути. Він наважується на небезпечне підприємство. Скоби, по яких спускався ховався від, його морлок, занадто тонкі для Мандрівника, але він з ризиком для життя однаково хапається за них і проникає в підземний мир. Перед ним відкриваються довгі проходи, де живуть суті з нелюдськи блідими особами без підборідь, з позбавленими століття червонясто — сірими очами й коштують столи з рубаним м’ясом. Один порятунок — морлоки бояться світла й запалений сірник їх отпугивает. Однаково треба бігати й починати пошуки заново; тим більше що тепер він знає — варто пробратися в постамент Білого сфінкса.
Для цього треба обзавестися підходящим знаряддям. Де його взяти? Може бути, у занедбаному музеї щось найдеться? Це виявляється непросто. За стільки тисячоріч експонати перетворилися в порох. Нарешті вдається відшукати якийсь заржавлений важіль, але по дорозі доводиться витримати сутичку з морлоками. У темряві вони стають небезпечними. У цій сутичці Мандрівник втрачає єдину людську істоту, до якого він встиг прив’язатися. При самій своїй появі він урятував маленьку Уину, що тонула при повній байдужості навколишніх. Тепер вона назавжди зникла, викрадена морлоками.
Втім, похід у музей виявився у відомому змісті слова даремним. Коли Мандрівник, тримаючи в руках свою палицю, наблизився до Білого сфінкса, він виявив, що бронзові двері постаменту відкриті й обидві половинки засунуті в спеціальні пази. У глибині коштує машина часу, який морлоки не змогли скористатися ще й тому, що Мандрівник завбачливо на самому початку відгвинтили важелі. Звичайно, у кожному разі це була пастка. Однак ніякі перешкоди не могли перешкодити Мандрівникові переміститися в часі. Він всідається в сідло, закріплює важелі й зникає із цього повного небезпек миру.
Однак поперед його чекають нові випробування. Коли машина, у перший раз загальмувавши, перекинулася набік, сідло зрушилося й Мандрівник повернув важелі не в ту сторону. Замість того щоб повернутися додому, він понісся в ще більш далеке майбутнє, у якому збуваються прогнози про зміни в Сонячній системі, повільному вгасанні будь — яких форм життя на Землі й повнім зникненні людства. У якийсь момент Землю населяють тільки крабовидные чудовиська й ще якісь величезні метелики. Але потім і вони зникають.
Саме собою зрозуміло, що в оповідання Мандрівника вірять із працею. І він вирішує, захопивши фотоапарат, ще раз «пробігтися» по тисячоріччях. Але ця нова спроба кінчається катастрофою. Її передвіщає дзенькіт розбитого скла. Мандрівник більше не вертається. Але кінчається роман фразою, повної просвітління: «Навіть у той час, коли зникають сила й розум людини, подяка й ніжність продовжують жити в серцях».