Північний захід Франції. Руан. Травневий ранок 1819 р. Жанна, білява дівчина з очами, схожими на блакитні агати, дочку барона Ле Пертюи де В, сама укладає валізи й знову дивиться у вікно: дощ не вщухає… А так хочеться їхати!
Жанна тільки що повернулася в рідний дім з монастиря, де виховувалася «у строгому висновку» із дванадцяти років. І от нарешті воля, початок життя, і вони з татом і ненькою їдуть в «Тополі» , у родовий замок на березі моря, у село на все літо! Дощ не вщухає, але вони все — таки їдуть. В екіпажі чудакуватий, найдобріший батько, сильно розжиріла ненька й молода служниця Розали. Замок в «Тополях», звичайно, старий, але батько продав одну зі своїх ферм і на ці гроші привів усе в порядок: адже вони з мамою вирішили подарувати цей замок Жанні. Вона стане там жити, коли вийде заміж… А поки вони їдуть туди на все літо.
У замку дуже просторо, дуже затишно й цілком безладно: з боків комода в стилі Людовика XIV коштують два крісла (подумати тільки!) у стилі Людовика XV… Але й у цьому — воля. Можна де завгодно бігати, гуляти й купатися в море — суцільне щастя, а спереду все життя й, звичайно, любов. Залишилося тільки зустріти Його, і як можна скоріше! Абат Пико, місцевий кюре, обідаючи якось в «Тополях», згадує за десертом, що в нього є новий парафіянин віконт де Лямар, чарівний, чималий, тихий.
У неділю баронеса й Жанна відправляються до меси, і кюре знайомить їх з парубком. Той незабаром робить перший візит, він прекрасно вихований, і його запрошують пообідати на наступному тижні. Віконт пообідав. Ще нічого не трапилося, нічого ще ні, він тільки дивиться на Жанну оксамитово — чорними очами. Ще ніхто нічого не знає — ні барон з баронесою, ні Жанна, ні навіть читач, а тим часом зав’язка драми вже відбулася…
Віконт у їхньому будинку постійно, він допомагає неньці «робити моціон», вони втрьох — з батьком і Жанною — улаштували морську прогулянку, його кличуть Жюльен, і Жанна повна передчуття любові, і от уже нарешті звучить чарівне питання: «Хочете бути моєю дружиною?»
Обряд зроблений. Жанна схвильована: як же так — учора заснула дівчиною, а сьогодні, зараз, коштуючи у вівтаря, вона стала жінкою! Але отчого це Жюльен ніжно шепотить, що ввечері Жанна стане його дружиною? Так хіба вона… не стала?!
И от уже вечір. Ненька, бідна, ридає, не в силах зробити останні наставляння дочки. Змушений узятися батько…
Розали роздягає Жанну й отчого — те реве в три струмки, але Жанна нічого не зауважує, вона в постелі й чекає, сама не знаючи чого…
Далі випливають дві — три сторінки особливої властивості — «…по її нозі сковзнула інша нога, холодна й волосата…»
Потім, під час весільної подорожі по Корсиці, у Жанні тихо пробуджується жінка, але дивно: пізнаючи з Жюльеном любов, вона всі отчетливее бачить, що чоловік боягузливий, жадібний, чванливий і нестерпно повсякденний.
Вони вертаються в «Тополі», і з першої ж ночі Жюльен залишається у своїй кімнаті, а потім якось відразу, немов відігравши роль молодят, перестає звертати увагу на Жанну, забуває бритву, не вилазить зі старої домашньої куртки й п’є по вісьмох чарок коньяку після кожної їжі. Жанна знемагає від туги, а отут ще завжди весела Розали зовсім перемінилася й занедужала. Ранком вона повільно заправляє постіль Жанни й раптом опускається на підлогу… У кімнаті пані, біля її постелі дівчина Розали народила хлопчика.
Жанна взволнованна, хоче допомогти Розали (вони молочні сестри), потрібно знайти батька дитини, змусити женитися, але Жюльен категоричний: служницю треба гнати разом з незаконним дитем! Жанна розпитує Розали, а та тільки ридає. Чоловік на все це злиться, але отчого — те вертається «до обов’язків любові».
Надворі зима, у замку холодно, Жанні нездужається, а Жюльен зажадав. Жанна просить його відкласти візити в спальню на день — два. Уночі Жанну б’є жахливий озноб, вона кличе Розали, та не відгукується, Жанна босоніж, у напівмаренні, іде в її кімнату, але Розали там немає. Почуваючи, що вмирає, Жанна кидається будити Жюльена… На подушці поруч із його головою — голова Розали.
Виявилося, що вихований віконт, ще коли в перший раз обідав в «Тополях», пообідавши, не виїхав, а прокрався на горище, затаївся, а потім «зійшов» до Розали. А потім усе відновило, після їхнього повернення з Корсики.
Жанна ледь не вмерла в гарячці, а доктор виявив у неї вагітність. Усіх примирив сільський кюре, що і знайшов чоловіка для Розали. А Жанна народила хлопчика. Його назвали Поль, і любов до нього замінила Жанні все інше.
Нещастя ж продовжують сипатися на бідну Жанну: умерла матінка, Жюльен завів роман по сусідству — із графинею де Фурвиль, ревнивий граф виявив коханців і вбив їх, представивши справу як нещасний випадок… А Полю минуло п’ятнадцять, довелося віддати його в коллеж. І от йому двадцять, і він зв’язався з повією, вони втекли в Лондон. Син тягне з матері гроші й украй розоряє. Старий барон клопоче, закладає, перезаставляє маєток, раптово вмирає… Розали, уже стара, але міцна і ясна розумом удова, вертається в будинок і опікує зовсім ослабілу Жанну…
Продані «Тополі», іншого виходу не було. Жанна й Розали живуть у скромному, але затишному будинку. Поля пише, що його кохана народила дівчинку й тепер умирає. А Жанна, та сама Жанна, що зовсім недавно була повна передчуття життя, доживає останні дні й згадує зрідка короткі, рідкі миті любові.
Але от Розали привозить дівчинку, внучку, а Поль приїде завтра, після похорону. І життя триває, те саме життя, що не така гарна, як говорить Розали, але й не така погана, як про неї думають.
Жанна й Розали згадують, який був сильний, нескінченний дощ, коли вони їхали в «Тополі» з Руана.