Людина і тоталітарна держава в повісті А. П. Платонова «Котлован»

Повість Андрія Платоновича Платонова «Котлован» сполучає в собі соціальну притчу, філософський гротеск, сатиру, лірику.
Письменник не дає ніякої надії, що в далекому майбутньому на місці котловану виросте «город-сад», що хоч щось підніметься з цієї ями, яку безупинно риють герої. Котлован розширюється і, згідно з Директивою, розповзається по землі — спочатку вчетверо, а потім, завдяки адміністративному рішенню Пашкина, в шість разів.
Будівельники «загальнопролетарського будинку» будують своє майбутнє буквально на дитячих кістках.
Письменник створив нещадний гротеск, що свідчить про масовий психоз загальної слухняності, безумної жертовності і сліпоти, що опанували країну.
Головний герой Вощев є виразником авторської позиції. Серед фантастичних комуністичних керівників і змертвілої маси він замислився і гірко засумнівався в людській правоті того, що здійснюється навкруги. Що замислився «серед загального темпу праці», Вощев не рухається відповідно до «генеральної лінії», а шукає свою дорогу до істини. Вощев так і не набув істини. Дивлячись на вмираючу Настю, Вощев думає: «Навіщо йому тепер потрібний сенс життя і істина всесвітнього походження, якщо немає маленької вірної людини, в якій істина була б радістю і рухом»? Платонов хоче з’ясувати, що ж саме могло рухати людьми, що продовжували рити яму з такою старанністю. Це нове рабство грунтується на ритуалах нової віри : релігії котловану у викладі Сталіна.
«Котлован» — драматична картина зламу часу. Вже на перших сторінках повісті звучать два слова, які визначали пафос часу : темп і план. Але поряд з ними виникають в повісті інші ключові слова, вступаючі з першими в дуже непрості взаємини : сенс того, що відбувається і роздум про загальне щастя.