М.Ю. Лермонтов — наш сучасник

Творчість Лермонтова — це історія покоління 30-х років XIX століття покоління, якому дісталася важка доля людей епохи «лихоліття» коли усе краще в людях втрачалося, бо вони не могли знайти застосування своїм «силам неосяжним». Але чи можемо ми сказати, що це трагедія тільки сучасників Лермонтова? Чому багато поколінь російських людей читають і перечитують твору великого поета і прозаїка? Мені здається, що Лермонтов вказав на багато рис, властивих російському суспільству і людині в цілому, незалежно від часу. Крім того, чи так вже відрізняється наша епоха від тієї, яку відбив поет?
Досліджуючи проблему взаємин особи і суспільства, Лермонтов підкреслює самотність людини в натовпі. Його ліричному героєві тісно в тих рамках, які створюються у світлі. Бути вільним від свого часу не можна. І це справедливо і для нашої епохи. Так, у нас більше можливості діяти, але мені здається, що усе, що робить більшість моїх сучасників, вони роблять для себе. Люди 90-х років XX століття стали індивідуалістами, на другий план відходять уявлення про добро і зло, про честь, про взаємодопомогу. Ми звикли до того, що вважатися в житті можна лише на себе, а тому виникає жахлива роз’єднаність між людьми.
Згадаємо, до якого висновку приходить Печорин, якого я вважаю людиною що утілило крайній індивідуалізм: «Я говорив правду — мені не вірили: я почав обманювати; упізнавши добре світло і пружини суспільства, я став майстерний в науці життя.». Герой роману Лермонтова навчився бути потайним злопам’ятним, жовчним, честолюбним, але зробився при цьому, за його ж словами моральним калікою. Лермонтов аналізує проблему моральності і приходить до переконливого висновку, що осмислене протиставлення себе іншим людям веде до того, що людина перестає відчувати межу, за якій починається вседозволеність, що веде до загибелі усього, з чим стикається той, хто загордився себе «надлюдиною». Щось подібне ми спостерігаємо і зараз. Правда, Печорин відчуває свою перевагу над людьми тому, що він здатний більш глибоко осмислити усе, що відбувається навкруги а у наш час «надлюдьми», яким доступно і дозволено усе, починають вважати себе грубі і неосвічені хами, які визнають тільки владу грошей. Втім, різниця ця, принаймні для мене, дуже істотна.
Так само, як і за часів Лермонтова, справжню трагедію переживає зараз саме особа мисляча.
Що ж їй залишається? Один з можливих варіантів — піти у світ дум спогадів, фантазій. Лірика Лермонтова підказує нам шлях лікування душ, що полягає в пошуку гармонії з природою, з вічним. Моє улюблене вірш Лермонтова — «Виходжу один я на дорогу.». Послухати голос Бога «забутися і заснути» — ось що примирить з життям людини в епоху, коли втрачена гармонія стосунків між людьми, людини, яка нічого не чекає від життя і не хоче шкодувати про минуле.
Самотність людини серед людей — ось та проблема, яку я рахую найбільш актуальною в творчості Лермонтова. І зараз ми бачимо самотність сильній особі, самотність в любові і дружбі. Як хочеться, щоб люди перестали жити за законами індивідуалізму і звернулися тому, без чого гармонійне існування людини у світі неможливе