Манілов і Собакевич в поемі Н.В. Гоголя «Мертві душі» (2)

Говорячи про героїв поеми «Мертві душі», ми не можемо не згадати про її автора.
Будучи натурою витонченою, вірною ідеалам добра і справедливості, Гоголь особливо гостро сприймав жахи навколишнього світу. Перші три поміщики яких ми зустрічаємо на сторінках поеми, є неприкриті пародії на людини.
Манілов і Собакевич — дві прямо протилежні особи. Якщо говорити про геометричному представленні цього твердження, ми отримаємо прямокутник розділений навпіл по горизонталі, кожна частина буде внутрішній світ відповідного героя. Якщо перейти в Декартову систему координат, тоді абсциса буде набором якостей, а ордината буде показником кількісної наявності їх у певного персонажа. Ці якості мають бути підібрані так, щоб кожне подальше було пов’язане з попереднім і було близько до нього за значенням. Приміром, розум, тямущість і так далі. Якщо ми побудуємо графік функції якостей від кількості, тоді у кожного героя він буде свій. На кожному прямокутнику має бути спочатку зображений графік — крива червоного кольору, яка зображуватиме суб’єктивне уявлення автора про ідеального персонажа. Це буде своєрідне уявлення про «золоту середину», яке мало місце в часи Гоголя, показане крізь призму авторського сприйняття.
Подивившись на графік особи Манілова і Собакевича, ми можемо сказати дві речі. Перше, вони абсолютно непропорційні відносно ідеалу. Друге якщо їх зіставити, вони не перетнуться ні в одній точці — це говорить про тому, що особи Манілова і Собакевича абсолютно різні і що загального у їх, по-моєму, немає і не може бути.
Особа — одна з частин внутрішнього світу героя, що формується на стадії розвитку дитини і що згодом вже не міняється, до складу якого, окрім її, входять ще декілька чинників, що придбавалися впродовж життя :
начитаність, духовний розвиток і так далі, які можуть змінитися в будь-який момент. Внутрішній світ героя поняття образне. У мене воно асоціюється з об’ємним кубом, де усередині знаходиться те, що є на самому справі («вміст»), а на поверхні те, як персонаж намагається представити свій вміст («оболонка», або «форма»). Для правильного пропорційного персонажа необхідно і те і інше в рівній мірі. При яких-небудь диспропорціях в розвитку внутрішнього світу сильно ускладнюється для героя взаємодія із зовнішнім світом, у якого свої жорстокі правила. Саме ця ситуація сталася, по-моєму, з Маниловым і Собакевичем: непропорційність розвитку і особистості, і внутрішнього світу привела їх до відторгнення від зовнішнього світу і створення величезних невластивих нормальним людям, маленьких світів в яких вони живуть. Манілов прийшов до такого трагічного фіналу із-за зміщення пріоритетів у бік оболонки а Собакевич, навпаки, із-за потоншення її.
Маленький світ кожного з героїв вимагає особливого, окремого розгляду. Адже маленький світ — це непряме віддзеркалення внутрішнього світу героя в реальній дійсності. Маленький світ Собакевича — фортеця. Усе в нім «було упористо без пошатки, в якомусь міцному і незграбному порядку». У мене склалося уявлення про те, що така фортеця потрібна йому для захисту від зовнішнього світу і використання його у своїх цілях. У маленькому світі Манілова усе по-іншому хоч він теж «коштує одинаком на юру», тобто теж відокремлений від зовнішнього світу, але його маленький світ дуже нестійкий, не заповнений, не дороблений і виконує зовсім інші функції. Про це свідчить «спад гори», на якій стояв будинок Манілова. Селянські хати у обох поміщиків виражають ті ж самі ідеї.
Обидва маленькі світи дуже просторі, але маленький світ Манілова практично увесь порожній:
«Тільки п’ять — шість беріз возносили подекуди свої дрібнолисті ріденькі вершини», «ніде між ними (хатами) зростаючого дерева або який- нибудь зелені; скрізь дивилася одно тільки гола колода». У Собакевича ж уміщається аж два ліси: «березовий і сосновий».
Центром кожного маленького світу є будинок поміщика. Тут помітна закономірна фрактальність: центр маєтку — будинок, удома — поміщик потім йде вже внутрішній світ поміщика. Будинок можна охарактеризувати, як маленьке маєток, або як великого поміщика: «кожен предмет, кожен стілець здавалося, говорив: «І я теж Собакевич»! чи: «І я теж дуже схожий на Собакевича»!. Отже, будинку властиві усі особливості внутрішнього світу поміщика. У Манілова будинок просторий, оброблений за останньою модою, правда не увесь, в нім мало предметів домашнього ужитку : «В іншій кімнаті і зовсім не було меблів». Як ми бачимо, подекуди в маленькому світі Манілова крізь хорошу оболонку недоглядала порожнеча його внутрішнього світу. У Собакевича усе навпаки, скрізь відчувається грунтовність і порядок, і вже зовсім немає претензії на моду: «Стіл, крісла, стільці — усе було найважчого і неспокійної властивості».
Особливо в розгляді маленьких світів поміщиків, по-моєму, варто виділити їх характери, тобто, в моєму уявленні, пряме відображення їх внутрішнього світу в реальній дійсності. Собакевич, по-моєму, приклад сильно утрируваного середнього російського поміщика. Гоголь наділив Собакевича багатьма корисними, необхідними якостями, проте також наділив його яскраво вираженим егоїзмом. Через відсутність хорошої «оболонки» ця якість набуває «темно-багрового забарвлення». Саме егоїзм, по-моєму, привів його до настільки негативному відношенню до зовнішнього світу: «Я знаю їх усіх : це усі шахраї, усе місто там такий: шахрай на шахраєві сидить і шахраєм поганяє. Усе христопродавцы». З тієї ж причини Собакевич не може нічого випустити зі свого маленького світу. Це і характеризує його як «кулака». З Маниловым ситуація, як завжди, абсолютно інша: він — гіперболічний романтик. Над ним, як і над всяким іншим романтиком володарює порив, а не тверезий розрахунок, але сильне перебільшення привело до тому, що усі виключно численні пориви залишаються лише в мріях.
Доброта, закладена в нього спочатку, в купе з романтизмом примушує його відноситися до зовнішнього світу дуже добре: «Відтак не пропустили голову палати, поштмейстера і таким чином перебрали майже усіх чиновників міста, які усі виявилися самими гідними людьми».
Підводячи підсумок, можна сказати, що і Манілов і Собакевич — люди низького духовного розвитку, замкнуті, їх кругозір дуже малий, вони абсолютно не розвиваються, їх ідеали — ідеали міщанина, для них обох «зовнішній світ» — місто, далі їх інтереси не тягнуться. У їх виправдання можна сказати лише: «Не вони одні». Такі суб’єкти — вада часу, яка Гоголь майстерно викрив.