Михайло Юрійович Лермонтов — поет яскравий і самобутній, він створив цілу галерею незабутніх характерів : сміливих і поривчастих, гордих і непохитних, прочитавши про яких надовго запам’ятовуєш і намагаєшся в чомусь наслідувати ім. Такими героями є персонажі мого улюбленого твору М.Ю.Лермонтова «Пісня про Царя Івана Васильовича, молодого опричника і молодецького купця Калашникова».
Сильний, пристрасний і неприборкний Кирибеевич; мужній і гордий купець Калашников; вірна і любляча Олена Дмитрівна. «Пісня» написана в традиціях народної поезії. Лермонтов не пародіює фольклор, його твір майже витканий з народних традицій, дихає і натхненно ними.
Не сяє на небі сонце червоне,
Не милуються ним хмаринки сині :
Те за трапезою сидить в золотому вінці,
Сидить грізний цар Іван Васильович.
Атмосфера бенкету відтворена автором майже з документальною точністю. Підозрілий і грізний цар усюди шукає крамолу та зраду, а веселячись, хоче бачити тільки радісних і щасливих осіб навкруги. Чому ж журиться вірний слуга Кирибеевич? Закоханий? Так ця виправна справа. Потрібно тільки шаль дорогу, та кільце піднести вподобаній дівчині, вона відразу ж кинеться на шию слузі царському. Та ось тільки Кирибеевич не сказав цареві, що придивилася йому заміжня жінка!
Не будь Кирибеевич царев слуга, хіба посмів би він образити заміжню, та не кріпосну, а купецького роду! Лермонтов бачить у вчинку опричника прямий зв’язок з царським заступництвом «своєму війську». Не будь такої опіки, притримував би себе Кирибеевич. Я ж бачу головну причину в молодості і безрозсудності опричника. Він закоханий, молодий, тому мало роздумує над наслідком свого вчинку.
Олена Дмитрівна не побоялася розповісти усе чоловікові, просячи у нього допомоги:
Ти не дай мене, своєї вірної дружини,
Злим охульникам в наругу!
Молодецький купець Калашников виходить на кулачний бій не силушкой похвалитися, а відстояти честь і гідність сім’ї.
Свідомість правоти справи, за яку він вийшов битися, надає сили Степану. Кирибеевич же ще до початку бою програв. Він кругом винен перед купцем, і це відчуття провини заважає відважному бійцеві.
«А звуть мене Степаном Калашниковим.».
І, почувши те, Кирибеевич
Зблід в особі, як осінній сніг;
Жваві очі його затуманилися,
Між сильних плечей пробіг мороз,
На розкритих вустах слово завмерло…
Не закоренів ще Кирибеевич в злодійстві, ще сором здатний випробовувати перед чесними і відкритими людьми, тому і гине, що не прав і винен перед Калашниковим.
Цар же, виправдовуючи прізвисько «грізний», віддячив Степану Парамоновичу.
І страчували Степана Калашникова
Смертю лютою, ганебною;
І голівонька безталанна
У крові на плаху покатилася.
У «Пісні мене притягають не лише характери, правдиво відтворені автором, але і увесь лад твору : мова, ритмічність, особливий звуковий ряд. Я люблю перечитувати її, вражаюся геніальності Лермонтова, його літературному чуттю.