Моральні проблеми в розповіді А. І. Солженицина «Матренин двір»

Як добре, що не сучасне мистецтво, ні російський комунізм не залишає по собі нічого, окрім архівів.
С. Дали
Далі якось сказав: «Якщо ти з тих, хто вважає, що сучасне мистецтво перевершило мистецтво Вермера або Рафаеля, не берися за цю книгу і перебувай у блаженному ідіотизмі» («Десять настанов тому, хто хоче стати художником»). Думаю, оспорити важко. Звичайно, великий Сальвадор говорив про живопис, але до літератури цей вислів також має відношення. Мистецтво (будь то література, живопис або музика) — спосіб самовираження, воно допомагає нам заглянути в самі потаємні куточки душі.
Багато творів сучасної російської літератури мені не подобаються унаслідок відсутності яких-небудь художньо-мистецьких начал. У наш час розповідь, поема або роман частенько є результатом бурхливої фантазії, хворої уяви або спотвореного сприйняття світу (хто має уявлення про «платонівське» Друге пришестя, мене зрозуміє і, сподіваюся, підтримає). Сьогоднішні письменники намагаються довести, що їх неприйняття сучасної дійсності і відсутність моральних ідеалів є індивідуальний підхід до творчості.
Але якщо сьогодні світом правлять беззаконня і легкодухість, то це не означає, що з вірою покінчене. Вона відродиться, бо людина так чи інакше повертається до витоків, нехай повільним, але твердим і упевненим кроком (відновлення храмів, прийняття релігії).
Читаючи класику, я знаходжу для себе багато цікавого. Адже на початку життєвого шляху людині не завжди вдається зустріти того, хто став би кращим другом і порадником, тому одним з головних учителів кожного з нас є книга. А чому навчить нас сучасна література? Признайтеся, що про перше кохання ви дізналися не від Солженицына, а від Тургенева або Пушкіна («Перше кохання», «Євгеній Онєгін»), про відродження душі людської — від Достоєвського («Злочин і покарання»), а про різноманітність і дивності людського мислення — все-таки від Гоголя («Мертві душі»). Потрібно відмітити, що класичний твір завжди несе в собі долю оптимізму. Навіть у «Злочині і покаранні», де йдеться про страшну провину — вбивстві — і героєві, здавалося б, немає виправдання, Достоєвський дає нам зрозуміти, що Розкольників зовсім не втрачений для суспільства. Його совість не чиста, але для нього існують такі поняття, як честь, справедливість, гідність.
Як мені здається, класики дають нам надію на духовне відродження, а в сучасній літературі цього немає. Давайте ж спробуємо з точки зору вищесказаного розглянути, що є творчістю сучасного російського письменника, зокрема Олександра Солженицына. Для цього я пропоную проаналізувати одне з його оповідань — «Мат-, ренин двір», в якому, на мій погляд, ставиться проблема самотності, взаємини людини з навколишніми людьми, авторського відношення до життя.
Отже, наш герой приїжджає в Росію, в дивовижну російську глибинку з її вічними загадками, неабиякими особами і самобутніми характерами. Що чекає його? Він не знає. Ніхто його не чекає, ніхто не пам’ятає. Що міг зустріти він на своєму шляху? Йому усього лише хотілося «загубитися» де-небудь там, де його не дістануть радіо, телевізори і інші досягнення сучасної цивілізації. Що ж, удача йому посміхнулася: з другого разу йому вдається знайти невелике село недалеко від станції Торфопродукт і жити там спокійний, навчаючи молоде покоління точній науці. З житлом проблем теж осо-
222
бых не було. Йому підшукали «відповідний будиночок», в якому, за його словами, «його доля була — оселитися».
Боже, як він сумував по простих людях, що не загубили тієї душевної простоти, якій кожен з нас наділений з самого народження. Скільки розчулення і захвату викликає в його душі звичайна сільська жінка, що торгує молоком, її вид, її голос, характерний акцент. А з якою симпатією він відноситься до хазяйки будинку — Матрене. Він поважав і розумів її, як вона є: велика, нещадна, м’яка, неохайна і все-таки чимось мила і рідна. Нещасна втратила усіх своїх дітей, коханого, «занапастивши» свою молодість, залишилася одна. І звичайно, не могла не викликати жалість. Вона не багата, навіть не заможна. Бідна як «церковна мишка», хвора, але відмовити в допомозі не може. І дуже важливу якість відмічає в ній автор — безкорисливість. Не через гроші копала стара Матрена картоплю сусідам і виховувала племінницю свою Кирочку теж не заради вдячності, а просто любила дітей. Вона як-не-як жінка.
Коли почалася війна, бідна Матрена не підозрювала, що вона (війна) розведе її з «дорогою» людиною, і героїня «йде» заміж за молодшого брата свого жениха. Але чоловік незабаром покидає село, йде на війну і не повертається. І ось Матрена залишається ні з чим. Діти помирали один за іншим, не доживши до року. І у кінці життя вона була приречена на самотність. Лише «клишонога кішка», «брудно-біла криворогая коза», миші та таргани населяли її «перекособоченную хатинку». Матрена узяла на виховання племінницю Кирочку, і це було останньою розрадою. Але, видно, не призначене Матрене коротати дні в спокої. Терміново треба було перевезти світлицю в інше село, а то Кирочка упустить хороше місце. Здавалося б, наша героїня і втручатися не повинна в перевезення власного будинку (останнє, що у неї залишилося), а всіляко цьому перешкоджати. Але немає — вона наважується допомогти в транспортуванні колод. І якби Матрена не пішла вночі на залізницю і не стала штовхати віз через рейки, то була б жива.
Як вона закінчила своє життя? Жахливо. Безглуздо. Трагічно. Виправдання її смерті я не бачу.
У цьому творі, як і в інших («Хресний хід»), Солженицын виражає своє відношення до людей. Він не любить народ і намагається його знеособити, перетворюючи на «сіру масу». Йому здається, що люди —, що оточують його, «ніщо». Вони не здатні зрозуміти добро, їм все одно, хто поряд з ними. А ось автор — інша справа. Він відразу розпізнає в Матрене «праведника», але сам-то фактично приходить до цього висновку надто пізно.
Треба віддати належне авторові розповіді : в розкритті про- разу героїні він намагається підкреслити її доброту, безмежну любов до людей.
Що я можу сказати про цей твір? Не радує — раз, не подобається — два, оскільки не можу зрозуміти авторської позиції: навіщо стільки зла і бруду утілив у своєму «творінні» Солженицын? (Згадаєте гнітючу обстановку будинку і відношення людей один до одного.)
Природно, творчість письменника нерозривно пов’язана з його біографією. Багато років, проведених в неволі, вплинули на Солженицына, але ж не усі, навіть нещасніші, виливають усі свої образи і злість в оповіданнях і повістях. На мій погляд, творча робота повинна виражати тільки найкраще, що є в людині, щоб показати: «Ось те хороше, що в мені є, відчуй це і зрозумій»!
Мистецтво (зокрема, література) повинне привносити світлі почуття до душі людини. Читач повинен співпереживати героям, відчувати біль образ, розчарувань і навіть плакати (що, до речі, і сталося зі мною), але ж недобре якщо в душі у тебе залишається неприємний осад після готуй таємного. Напевно, це якесь інше мистецтво, мені особисто незрозуміле.
Навіщо тоді взагалі писати? Краще малювати в стилі апокаліпсис. Все одно емоції при цих двох заняттях (писати про поганий і малювати) одні і ті ж, та і результатом зможе помилуватися більша кількість людина (якщо авторові цього хотілося). Адже раніше майстра створювали свої твори саме для того, щоб люди приходили в жах від побачених сцен загальної загибелі. А при розміщенні подібних творінь прямо на вулицях (маються на увазі церкви) люди, пов’язані з релігією, передбачали і те, що що не уміють читати також знатимуть про страшне покарання.
Але чого не відняти у Солженицына — це те, що він пише про життя, грунтуючись на особистому досвіді, пише саме про себе, про пережите і побачене. Автор показує нам життя такий, яка вона є (у його розумінні). Хоча при читанні його робіт складається думка, що, окрім поганого, неосвіченого і несправедливого, цій людині нічого не доводилося бачити. Але головне не в цьому. Мета Солженицына — відкрити нам усю «привабливість» буття, використовуючи опис убогого житла, злих сусідів і невдячної рідні.
Солженицын говорить про несправедливість, а також про слабкість характеру, зайвій доброті і про те, до чого це може привести. У вуста автора він вкладає свої думки і своє відношення до суспільства. Автор (герой розповіді) пережив усе, що довелося перенести самому Солженицыну.
Описуючи село, Матрену, сувору дійсність, він паралельно цьому дає свою оцінку, висловлюючи власну думку. Скільки гіркоти і сарказму чується в описі станції : на «сіро-дерев’яному бараку висів строгий напис: «На потяг сідати тільки з боку вокзалу»! Цвяхом по дошках було надряпано: «І без квитків». А біля каси… було надряпано ножем: «Квитків немає». Знайомлячи нас з головою Горщиком, автор не забуває згадати, яким чином він (Горшков) отримав Героя Соціалістичної Праці.
А скільки «тепла», «чуйності», «задушевності» відчувається в описі скромного житла Матрены і його мешканців : «Іноді їла кішка і тарганів, але від цього їй ставало недобре. Єдине, що таргани поважали, — це рису перегородки, що відділяла гирло від… чистої хати… у кухоньці ночами кишіли… — пів увесь, і лава, і навіть стіна були трохи не суцільно бурими і ворушилися.».
Помітимо, що у Гоголя опис готелю міста N. де також зустрічаються таргани, не викликає почуття гидливості. Проте автор не може обійтися без чого-небудь «такого». Не без прихованого задоволення пише про свою «скромність і тактовність», коли описує куховаріння хазяйки : усі ці ніжки тарганів в одноманітній їжі, за його словами, «не зовсім смачній». «Я покірно з’їдав усе наварене мені, терпляче відкладаючи убік, якщо попадалося щось неурядное… У мене бракувало духу докорити Матрену.». .
На мій погляд, автор любить описувати чиїсь образи і невдачі (мається на увазі ця розповідь) : «…багато було у Матрены образ.». Знову образи. Якщо писати не про своїх, то вже про чужих. І жалість. Оповідач тисне на жалість. Він намагається зачепити за живе (оскільки особисто мене він більше нічим не зміг торкнути). Але жалість жалості — розбрат…
«Немає Матрены. Убита рідна людина. І в день останній я докорив її за тілогрійку». Автор хоче показати нам, який він чутливий і жалісливий. Проте усередині він людина жорстка і суха. У мене ледве вистачило сил прочитати опис мертвої Матрены, її знівеченого тіла. Написано без емоцій, лише констатація факту. Зрозуміти це важко. Але що ще може народитися в голові у людини під «скрегіт мишей», «шелестіння тарганів» та під враженням побаченого покійника? Це утішає.
Але «найвеселіше» — це кінець. У людини, що не знає життя, з’явиться думка: «Не довіряй». Сумна картина, яку ми спостерігаємо після смерті героїні, доводить нам це. Так, я згодна: родичі тільки і думали про те, що можна понести з будинку. Дійшло до того, що понесли і сам будинок. Оповідач не вірить в щирість сліз Кіри. А сусідка дотримується думки, що Матрена була безглузда, та і чоловік її не любив. Одним словом, кругом порожнеча і несправедливість. Автор, напевно, вважає, що усе погано і врешті-решт осягне нас нещастя. І люди нас оточують бездушні, і в інших не бачать прекрасне, і в добро не вірять, і взагалі, окрім нього, ніхто не розгледів в Матрене доброту, скромність і безкорисливість. «Усі ми жили поряд з нею і не зрозуміли, що є вона той самий праведник, без якого, по прислів’ю, не коштує село. Ні місто. Ні уся земля наша».
Письменник просто нав’язує нам свої песимістичні погляди на світ і намагається щось довести. Він скептик і ніколи не буде здатний створити прекрасне просто через свої понівечені життям переконання. Втім, це усього лише моя думка.