«Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків», — уже цей початок повісті «Тіні забутих предків» вражає незвичністю світу, куди запрошує нас письменник. Мабуть, перше почуття, яке викликає твір, — це подив — настільки все зображене є новим, не схожим на те, що знала раніше. Справді, хіба можна було уявити казковий карпатський ліс з голосом сокири, з дивними нявками, з веселим і підступним чугайстром, з арідником, щезниками… Це ж М. Коцюбинський, захоплений красою Карпат, самобутніми звичаями та віруваннями гуцулів, розповів про них у повісті і, без перебільшення, зачарував і читачів.
Якоюсь казковою музикою звучать для мене слова «царинка» і «маржинка», хоча означають вони буденні побутові поняття з гуцульського життя. А от трембіта — це вже інша музика, бо вона сповіщала горам і долам про чиюсь смерть. Ще одна мелодія — пісенна — полонила мою душу. Іван чудово грав на флоярі, а Марічка «обзивалась» на цю гру своїми співанками. Після «Тіней забу¬тих предків» такими зрозумілими і близькими стали гуцульські коломийки. Коли іноді чую цей рідкісний для нашого краю жанр, завжди згадую і навіть чекаю Маріччину пісню:
Ізгадай мні, мій миленький,
два рази на днину…
Справді, для мене «Тіні забутих предків» передусім пов’язані з казкою і музикою, хвилюючим і таємничим світом, який притягує, чарує і трохи лякає.
Але ж повість запам’ятовується ще й зворушливою історією кохання, яка, переконана, нікого не залишає байдужим. Гуцульські Ромео і Джульєтта, як називають Івана ? Марічку, вразили силою і красою кохання. У коленого з героїв любов єдина на все життя. Вірність їй довелося продемонструвати Іванові. Скільки невимовного горя в його поведінці і вчинках після загибелі Марічки! Письменник порівняв його з ведмедем, «що зализує рани». Іван блукав по лісі, «живлячись ожинами, водою з потоків». І це впродовж шести років! Здавалося, за цей час біль мав пройти. Герой повернувся, одружився, почав ґаздувати. Але ж це був не Іван. Таке вражений, що ходив за маржинкою, працював на царинці хтось інший, а Іванова душа продовжувала блукати в лісі понад річкою, щоб почути знайомий голос:
А я тебе ізгадаю сім раз на годину.
Не можу без сліз читати опис Святого вечора, коли Іван, молячись, знав, що за його плечима плаче, схилившись, Марічка. Герой так і не зумів забути свого кохання — не зумів жити без нього. Може, цим і пояснюється його загибель…
Повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» — по-справжньому хвилюючий твір, у якому поєднуються казка і життя, в якому серед мальовничої природи і самобутніх звичаїв люблять і страждають красиві і ніжні герої, здатні до вірного і єдиного в житті кохання.