Десь я віднімав і запам’ятав думку, що коли в мистецтві виходить на перший план політичний зміст твору, коли звертають увагу передусім на ідейність, відповідність певної ідеології, забуваючи про художність, — мистецтво і література починають вироджуватися. Чи не тому сьогодні з небажанням читаємо ми «Що робити»? Чернишевського, твори Маяковского, і вже зовсім ніхто з молодих не знає «ідейні» романи 20-30-х років, скажімо, «Цемент», «Соть» і інші.
Мені здається, що перебільшення ролі літератури як трибуни і арени політичної боротьби пошкодило і Салтыкову-щедрину. Адже письменник був переконаний, що «література і пропаганда — одно і те ж». Салтыков-щедрин — продовжувач російської сатири Д. І. Фонвизина, Н. А. Радищева, А. С. Грибоедова, Н. В. Гоголя і інших. Але він посилив цей художній засіб, надавши йому характер політичної зброї. Від цього його книги були гострими і злободенними. Проте сьогодні вони, мабуть, менш популярні, чим твори Гоголя. Чи не тому, що в них менше художності?
Та все ж важко представити нашу класичну літературу Салтыкова-щедрина. Це багато в чому абсолютно своєрідний письменник. «Діагност наших громадських зол і недуг» — так відзивалися про нього сучасники. Життя він знав не з книг. Засланець молодим у Вятку за свої ранні твори, зобов’язаний служити, Михайло Євграфович досконально вивчив чиновництво, несправедливість порядків, життя різних шарів суспільства. Будучи віце-губернатором, переконався, що Російська держава передусім піклується про дворян, а не про народ, до якого сам перейнявся повагою.
Життя дворянської сім’ї письменник прекрасно зображував в «Панах Головлевых», начальників і чиновників — в «Історії одного міста» і багатьох інших творах. Але мені здається, що вершин виразності він досяг у своїх невеликих «казках для дітей неабиякого віку». Ці казки, як правильно відмічали цензори, — справжнісінька сатира. У казках Щедрина безліч типів панів : поміщиків, чиновників, купців і інших. Письменник зображує їх часто абсолютно безпорадними, безглуздими, зарозумілими. Ось «Повість про те, як один мужик двох генералів прогодував». З їдкою іронією Салтыков пише: «Служили генерали в якійсь реєстратурі… отже, нічого не розуміли. Навіть слів ніяких не знали, окрім: »прийміть запевнення в досконалій моїй повазі і відданості«. А коли виявилися на незаселеному острові, то думають, чи не написати доповідь, бо усе своє життя жили по інструкціях».
Зрозуміло, ці генерали нічого не уміли робити, тільки жити за чужий рахунок, вважаючи, що булки ростуть на деревах. Вони трохи не померли з голоду на острові, де удосталь плоди і дичина. Та зате ці пани знають головний засіб безбідно жити: знайти мужика! Не біда, що острів незаселений : раз є пани, має бути і мужик! Він скрізь є, варто тільки пошукати його! Напевно, він де-небудь сховався, від роботи ухиляється«! — міркують вони. Сильніше не можна підчепити, протиставити: що усе життя займалися нісенітницею і неробством, генерали завжди вважають мужика-работягу ледарем. Ах як багато таких »генералів« в нашому житті, які теж вважають, що вони повинні мати усе, а »нероби« зобов’язані працювати. Якби і цих на незаселений острів!.
Мужик показаний по-молодецьки: усе уміє, усе може, навіть суп в жмені зварить. Але і його не щадить сатирик. Генерали примушують цього здоровенного чоловіка вити для самого себе мотузок, щоб не втік. І той покірно виконує наказ. У літературі це називається перебільшенням, але як це вірно! Хіба не на тих же селянах трималася влада панів, коли одні селяни стежили за іншими і утихомирювали їх?
Якщо генерали виявилися на острові без мужика не по своїй волі, то дикий поміщик, герой однойменної казки, увесь час мріяв позбавитися від нестерпних мужиків, від яких йде поганий, холопський дух. Та і взагалі він, стовповою дворянин Урус-Кучум-Кильдибаев (іронічний натяк на те, що над російським народом сиділи то нащадки татар, то німців), біла кістка, не може терпіти мужви. Селянам теж не подобається їх життя: «Куди не глянуть — усе не можна, та не дозволено, та не ваше! Худобина на водопій вийде — поміщик кричить: моя вода! Курка за околицю вибрідатиме — поміщик кричить: моя земля»!.
Нарешті мужицький світ раптом зник. І залишився поміщик зовсім один. І, звичайно, здичавів. «Увесь він… обріс волоссям… а кігті у нього зробилися як залізні». Натяк абсолютно ясний: працею селян живуть п