Субота починалася за звичаєм. Мене ніяк не відпускало Ліжко. А засмічена за тиждень Кімната не давала мені спокою своїм докучливим, як комариний писк, дзижчанням: «Наз-з-з-зар! С-с-с-смилуйся… С-с-с-смилуйся. Прибери з мене усі ці відходи своїх и-и-и-игрушек і и-и-и-издевательств потрібно мною»!
Як воно мені набридло! Навіть змусило зіскочити з ліжка. Я доторкнувся ногами поли — і не повірив своїм очам: сміття як сміття (папірців, одягу, стружки від олівців, поламаних ручок, фломастерів…) не було: замість цього усюди кишіло якимись дивними істотами, які ніби «Новопассита» обжерлися, і не давали мені можливості рухатися… І що це?! Вони ліниво, але повзаючи, підіймалися на мене, скошлали волос, знову звалювали мене усією своєю масою на ліжко. Волав я… Дзижчала кімната (тепер я її розумію)…
— Хто ви?! Відпустите. А-а-а-а! — не піддавався я, розкидаючи руками і ногами на всі боки.
— З-З-З-забери з мене цю гидоту, — наказувала Кімната.
А Ліжко?! Вона, бессовестноя, змовившись з подушками і ковдрою, допомагала цілому нашестю здолати мене. І коли б не мама, то невідомо чим би усе закінчилося. Це вона допомогла мені вийти з побоїща гідно. І знаєте, що це за істоти мене опанували?! Не повірите. Такі усім знайомі Лентяюшки. Ось так.