Образ поета в творчості М. Ю. Лермонтова

Тема поета і поезії — одна з найважливіших в творчості багатьох поетів. М. Ю. Лермонтов — не виключення. Досить багато його віршів присвячено місцю поета в суспільстві, його ролі і призначенню. Лермонтов, так само як і Пушкін, бачить завдання поета в тому, щоб своїм мистецтвом служити людям, суспільству.
Проте слід зазначити той факт, що, кажучи про поета, його долі, Лермонтов майже не пише про завдання і цілі поезії як такої, про творчий процес, на відміну від Пушкіна. Це було обумовлено особливістю ліричного героя Лермонтова, особливостями світогляду і світосприйняття самого автора.
Річ у тому, що одним з головних мотивів лірики Лермонтова, що пронизує усю його творчість, являється мотив самотності, протиставлення суспільства і мятущейся самотньої особи. Поет пише про свою самотність, про нерозуміння його натовпом.
Лермонтов — романтик, і його герой — романтик, самотня людина, що живе в конфлікті зі світом, що оточує його. Для Лермонтова поет — це людина з легко ранимою душею і високими спрямуваннями, які незрозумілі і недоступні суспільству. Більше того, світський натовп не приймає поета, глузує з нього і його спрямувань.
Неприйняття суспільства і противопоставленность ліричного героя натовпу лежить в основі творчості Лермонтова, тому він менше говорить про те, які мають бути завдання поезії, а більше про те, яка ж доля поета в суспільстві.
Різка критика світського товариства, яке губить поетів, прозвучала у вірші «Смерть поета», Лермонтова, що зробило, відомим:
Загинув поет! — невільник честі —
Ліг, обмовлений чуткою…
Ці рядки — початок вірша, і вже на початку його ми бачимо засудження тих, хто «обмовив» поета. Його гонителі, «натовпом жадібною що стоять у трону», «спершу так злісно гнали його вільний, сміливий дар», а тепер лицемірно оплакують його. Лермонтов тужить з приводу смерті Пушкіна, видатного національного поета. Головний пафос цього вірша — звинувачення тому натовпу, який став причиною смерті генія. Адже Дантес, «вбивця холоднокровний», — частина цього натовпу —…холоднокровно
Навів удар… порятунку немає:
Порожнє серце б’ється рівно
У руці не здригнувся пістолет.
Цей вірш — прямий виклик усім, хто докоряв поетові за його «вільний, сміливий дар». Зовсім ще юний Лермонтов не боїться звинуватити світло у вбивстві національної гордості Росії. Знаменне те, що він не відразу називає ім’я Пушкіна, кажучи про його смерть. Будучи безпосереднім відгуком на смерть великого поета, вірш, в той же час, виходить на рівень узагальнення, стає міркуванням про долю поета в суспільстві взагалі.
За що ж поет піддається гонінням? Що викликає злість у світського натовпу? Зрозуміти це можна, проаналізувавши вірш Лермонтова «Пророк». Воно стало прямим полемічним відгуком на вірш Пушкіна з такою ж назвою. Пушкін формулює завдання, що стоїть перед поетом, так:
Повстань, пророк, і виждь, і послухай
Виконайся волею моєю
І, обходячи моря і землі
Дієсловом пали серця людей.
Поет має бути громадянином, нести людям Божий голос, оскільки свій дар він отримує зверху. Лермонтов повністю згоден з тим, що поет має бути пророком і «дієсловом палити серця людей». Лермонтов як би продовжує оповідання Пушкіна :
Відколи вічний судия
Мені дав всезнання пророка
У очах людей читаю я
Сторінки злості і вади.
Він малює картину життя поета, який став пророком :
…З міст біг я жебрак
І ось в пустелі я живу
Як птахи, даром божої їжі.
Завдання поезії Лермонтову формулювати вже не треба, його завдання -показать злість і нетерпіння суспільства до того, хто хоче їх прояснити.
Проте так було не завжди. Один з основних творчих прийомів Лермонтова — антитеза, протиставлення благородного і низького, піднесеного і приземленого, доброго і злого. Поет часто протиставляє минуле і сьогодення. Не бачачи в сучасності нічого хорошого, у пошуках позитивного початку він звертається до минулого і там знаходить втрачені сучасниками ідеали, благородство, чесність, силу духу. І поезія, і місія поета у минулому були іншими. Про це говориться у вірші «Поет», в якому автор користується символом-іносказанням для порівняння поета з грізною зброєю. Кинджал блищить «обробкою золотою», висячи на стіні, нікому не потрібний і нікому що не приносить користі, «на золотце промінявши ту владу, яку світло слухало в німому благоговінні». Та ж доля і у сучасного Лермонтову поета. У минулому голос поета-громадянина звучав, «як дзвін на вежі вічовий в дні урочистостей і бід народних». Саме у цьому полягало завдання поезії — бути дзвоном, голосом народу. Але нині поезія також не виконує своє призначення. Лермонтов звинувачує своїх сучасників-поетів, які самі винні в тому, що відреклися від боротьби, від своєї місії, віддаючи перевагу «золотій обробці». Він поводиться з питанням до сучасних поетів:
Прокинешся чи ти знову, висміяний пророк?
Чи ніколи, на голос помсти
Із золотих ножон не вирвеш свій клинок
Покритий іржею презирства?.
Отже, ми бачимо, що в розумінні ролі поета і поезії в суспільстві Лермонтов залишається вірний традиціям Пушкіна, вважаючи, що основне призначення поета — відгукуватися на насущні потреби народу, служити йому своєю творчістю. Але при цьому особливу увагу він приділяє долі незрозумілого натовпом поета, протистоянню жорстокого натовпу і благородного служителя муз.