Одного разу влітку я гостював у свого дядька-лісника. Він ішов із дому рано, повертався пізно. На мої питання, що він робить цілий день у лісі, дядько відповідав: «Роботи вистачає і влітку, й узимку. Охороняю ліс від браконьєрів, беру участь у санітарних вирубках сухих дерев, доглядаю за молодими деревцями. Та чи мало роботи в лісі!»
Одного разу дядько повернувся додому раніше звичайного. Він приніс поранене совеня. Я вперше побачив цього птаха не на картинці, а на власні очі. Совеня дивилося жовтими, круглими, як плошки, очима. Вони були широко розкриті. «Це птах нічний, — пояснив дядько. — Совеня нас зараз не бачить, а от уночі він хазяїн лісу. Харчується мишами, зайцями, їжаками і навіть пернатими, хоча сова — сам птах». Я звернув увагу на міцні ноги пташеняти, на його гострий дзьоб, загнутий гачком. Довге пір’я на голові нагадувало вушка. Саме совеня було темно-рудим з чорними вкрапленнями.
«Ми виходимо совеня, — сказав дядько, — а потім віднесемо до лісу». — «А куди? Де його лісове житло?» — «Побачиш сам», — коротко відповів дядько.
Наступного дня він узяв мене із собою на обхід лісу. Біля старого дупластого дерева дядько зупинився. «Такі дерева в нас під охороною, — сказав він. — У їхніх дуплах і знаходять притулок сови». — «А яку користь вони приносять?» — «Я ж тобі казав, що сова знищує гризунів і інших шкідників лісу», — почув я у відповідь.
Ми вирушили далі й незабаром я побачив ще одне дерево. На його стовбурі була спеціальна мітка, зроблена синьою фарбою, як і на попередньому дереві. «Дупло і це дерево облюбували сови, — сказав дядько. — От сюди ми й принесемо наше совенятко, як воно зміцніє. А втім, воно і без нашої допомоги знайде собі житло. Адже совеня вже добре орієнтується в лісі». Багато ще цікавого показав мені дядько під час обходу лісової ділянки. Повертався я в будинок лісника переповнений враженнями. Мені хотілося якнайшвидше побачити совенятко.