Пам’ятники споруджують не тільки вченим, письменникам, воїнам, але й героям улюблених книг. Можна згадати пам’ятник Тілю Уленшпігелю в Голландії, героям п’єси «За двома зайцями» М. Старицького в Києві. Іноді такий пам’ятник стає символом міста, як стала андерсенівська Русалочка символом Копенгагена. І на відміну від пам’ятників історичним подіям і різним діячам, пам’ятники літературним героям, як правило, веселі.
Недавно такий смішний пам’ятник з’явився в Харкові, на першій платформі Південного вокзалу. Це — пам’ятник отцю Федорові, персонажу роману І. Ільфа й Є. Петрова «Дванадцять стільців». Він — невдалий конкурент Остапа Бендера і Киси Вороб’янінова. Довідавшись на сповіді про скарби, сховані у сидіння стільця, священик самовільно залишає свою посаду і вирушає на пошуки меблевого гарнітура.
Під час своєї погоні за стільцями отець Федір об’їздив пів країни. Побував і в Харкові, звідкіля відправив своїй дружині лист: «Тут, у Харкові, зовсім літо. Місто гамірне — центр Української республіки. Після провінції здається, начебто за кордон потрапив». Столиця так вразила священика, що він порівнював з нею всі наступні міста, куди його заносив пошуковий азарт: «Не подобається мені місто Ростов. За кількістю народонаселення і за своїм географічним положенням він значно поступається Харкову». І далі: «За своїм географічним положенням і кількістю народонаселення місто Баку значно перевищує місто Ростов. Однак поступається місту Харкову своїм рухом».
Тепер уривки з листа священика дружині викарбувані на низькому постаменті пам’ятника. Отець Федір біжить нам назустріч платформою в пальто, що розвівається, тримаючи в руці чайник (колись на всіх великих станціях стояли спеціальні баки, звідкіля пасажири могли набрати в чайник окропу). Обличчя його сяє простодушним лукавством, усі тяготи і турботи поїздки ще попереду. Це, власне, уже пам’ятник не тільки літературному герою, але й пасажиру взагалі, нічному подорожанину і мандрівникові. Недарма в романі розділ про початок подорожі названий «Муза далеких мандрівок». «З тієї хвилини, коли громадянин вступає в смугу відчуження, яку він по дилетантські називає вокзалом або стан цією, життя його різко змінюється… З цієї хвилини громадянин уже не належить самому собі. Він пасажир і починає виконувати всі обов’язки пасажира…» 1 отець Федір, відірваний від коренів, що летить по світу перекотиполем, па хвилинку зачепився блискучим чайником за платформу помпезного вокзалу, призупинився і дивиться на вічний людський потік. Нічого не поробиш: «Муза далеких мандрівок приваблює людину».