Партизанська війна в зображенні Л. Н. Толстого

Відношення Л. Н. Толстого до війни суперечливо і неоднозначно. З одного боку, письменник, як гуманіст, вважає війну «найбридкішою справою в житті», протиприродною, жахливою по своїй жорстокості, «метою якого є вбивство», знаряддям — «заняття шпигунством і зрада, обман і брехня, що називаються військовими хитрощами». Війна, на думку Толстого, несе лише насильство і страждання, роз’єднує людей і робить жорстокими їх, примушує переступати загальнолюдські моральні закони… І в той же час Товстою, будучи патріотом, оспівує війну, що «не підходить ні під які колишні віддання», війну партизанську, що «розпочалася зі вступу ворога в Смоленськ» і, по думці автора, що стала однією з головних причин поразки французів в Росії і загибелі наполеонівської армії. Толстой характеризує цю «війну не за правилами» як стихійну, порівнюючи її з дубиною, «під—нявшейся з усією своєю грізною і величною силою і, не запитуючи нічиїх смаків і правил <…> що гатила францу^ заклик <…> поки не загинуло усе нашестя». Породжена «почуттям образи і помсти», особистій ненависті до французів, яку випробовували і жителі Москви, покидаючі свої будинки і що від’їжджали з міста, щоб не підкоритися армії Наполеона, і мужики, що спалювали усе своє сіно, щоб воно не дісталося французам, ідея цієї війни поступово охопила усі шари суспільства. Національна самосвідомість, що пробудилася, небажання бути переможеними Наполеоном об’єднали різні стани у боротьбі за свободу і незалежність Росії. Саме тому партизанська війна така різноманітна у своїх проявах, такі несхожі один на одного і партизанські загони: «були партії, переймаючі усі прийоми армії, з піхотою, артилерією, штабами; були одні козачі <…>були мужицькі і поміщицькі». Велика армія Наполеона знищувалася по частинах, тисячі французів — відсталих мародерів, фуражирів — були винищені партизанами, їх численними «дрібними, збірними, пішими і кінними» загонами. Герої цієї війни — представники різних станів, що мають мало загального, але об’єднані спільною метою захисту батьківщини. Це дячок, що «узяв в місяць декілька сотень полонеників», гусара Дениса Давидова, «якому належить перший крок» в узаконенні партизанської війни, старостиха Василини, що «побила сотні французів», і, звичайно, Тихон Щербатий. В образі цього партизана Толстой утілює певний тип російського селянина, не лагідного і покірливого, як Платон Каратаев, а надзвичайно сміливого, не позбавленого доброго, морального початку в душі, але багато в чому діючого інстинктивно. Тому він з легкістю вбиває французів, «худого їм не робить, але мародерів десятка два побив». Тихон Щербатий, «один з найпотрібніших, корисніших і хоробріших людей в партії», відрізняється спритністю і кмітливістю : «ніхто більше його не відкрив випадків нападу, ніхто більше його не побрав і не побив французів». Але в той же час безрозсудна жорстокість Тихона, що мав звичай не приводити мов і не брати полоненики, але що било ворогів не із-за ненависті і злості, а через свою нерозвиненість, суперечить гуманістичним переконанням Толстого. З цим героєм, як і з Долоховым, що командувало невеликою партією і безстрашно вирушає на найнебезпечніші вилазки, пов’язана своєрідна ідеологія партизанської війни, відбита ще в словах князя Андрія : «Французи розорили мій будинок, вони вороги мої, вони усі злочинці. Їх потрібно страчувати». Долохов вважав «безглуздою люб’язністю», «рицарством» залишати в живих французів, які все одно «помруть з голоду або виявляться побитими іншою партією». Проте такий герой, як Денисов, що відпускав полоненики «під розписку», «не мав на совісті жодної людини» і «не бажав бруднити честь солдата», а також Петя Ростов, що «відчував любов до усіх людей», відчував жаль до Вінсента Боссе, юного барабанщика, узятого в полон, утілюють толстовські ідеї гуманізму, співчуття і любові до людей. Закони світу, по думці автора, неодмінно восторжествують над війною, бо на зміну ворожості і ненависті по відношенню до супротивника приходить жалість і співчуття. Так, після битви під Червоним Кутузов звертається до армії із закликом про те, що «доки французи були сильні <…> їх били, а тепер і пошкодувати можна <…> теж і вони люди», а полонений італієць признається Пьеру, що «воювати з таким народом, як росіяни, — гріх, бо вони, так постраждалі від французів, навіть злість проти них не
має»…
Отже, Толстой неоднозначно відноситься і до самої партизанської війни. Народна війна захоплює письменника як вищого прояву патріотизму, як єднання людей усіх станів в їх любові до батьківщини і в загальному бажанні не дати ворогові захопити Росію. Тільки війна партизанська, тобто визвольна, така, що є не «грою», не «забавою дозвільних людей», а відплатою за розорення і нещастя, спрямована на захист власної свободи і свободи усієї країни, справедлива, на думку Толстого. Але все-таки будь-хто, навіть і справедлива війна несе руйнування, біль і страждання, є уособленням злого, антигуманного початку, і загибель Петі Ростова, що щиро любив навколишній світ, подібно до усіх кращих толстовських героїв здатного бачити красу і велич неба і, очевидно, що зуміло б зрозуміти вищий сенс життя, показує жахливість і жорстокість війни. Згідно толстовської концепції світу і єднання людей як прояву вищої гармонії, всепереможна сила християнської любові восторжествує над ворожим, викриваючим початком війни. Тому і партизанська війна, оспівана Толстым в романі, являється, по думці автора, проявом народного гніву, але не втіленням гуманізму і вищого блага.