Бути сучасним — це не заздалегідь обдумана воля Івана Федоровича Драча, а його вроджений хист, його покликання. Стоїть він на чатах нашої сучасності, хоч і належить до покоління, яке прийнято називати «дітьми війни». У його поезії відбилися найстрашніші суперечності часу.
Шедевром, що вийшов з-під пера майстра, можна назвати поему-трагедію, скорботну пісню «Чорнобильська мадонна». Складний і багатоплановий, цей твір з усіх боків змальовує страшну подію в житті всього людства. У прекрасному Поліському краї — там, де тихоплинна Прип’ять і зачарована Десна несуть свої води до могутнього Дніпра, спорудили люди чудовисько, монстра — Чорнобильську АЕС. У квітні 1986 року «мирний атом» вибухнув, розніс смертоносну радіоактивну хмару на півсвіту.
«Чорнобильська мадонна» стала виразом печалі, зумовленої трагічною, бо спрямованою проти себе самої, прагматичною життєдіяльністю людини, невідповідністю її покликання і практики, пересторогою людям на майбутнє.
Багате і напружене духовне життя І. Драча, яке виливається в його творчості, сконцентроване не на минулій, а на можливій майбутній війні, на загрозі атомного винищення всієї людської цивілізації. «Тяжко пишу, зболено розмірковую», — ніби чуємо стогін автора, який просто не міг пройти мимо. Жорстока дійсність, прагнення зрозуміти людину в її долі та внутрішній сутності, от що змусило поета стати «Плачем… Голосінням».
Поліфонічно звучить поема. Високе, філософське перемежовується з розмовним, побутовим. А те «побутове» — «…сльози і пекло, кров і «жахіття»…
Не можна не здригнутися, подумавши про долю стареньких бабусь і дідусів, які, не бажаючи залишати свою домівку, гинули на зараженій території. Душі цих людей приходять до живих, питають, що ж то було, за що вони загинули, «ридають голосом біди», ніби розповідають про страшну правду нашого століття.
Стукаючи в серце кожної людини, поет попереджує, застерігає від необдуманих вчинків, від «мудрості всесвітньо дурних академій». Це пророцтво в поезії І. Драча виступає як страшний оклик біди, яку ще можна відвернути. Може, вперше у світовій філософській ліриці поет поставив питання: чи правомірний взагалі розви¬ток наукової думки, якщо його наслідки використовуються для винаходів знарядь масового вбивства, чи не подібний розум люди¬ни до гадюки, що сама себе жалить і гине від своєї ж отрути?
І тому, коли в душу кожному дивиться Чорнобильська Мадонна, ми не повинні залишитися байдужими, бо «в душі не душа, а вина». Спокутувати її — обов’язок кожного. Криком болю звучить «Запитання без відповіді»:
Всі криниці у целофанових капшуках,
Всі колодязі затушковані
Питали одне-однісіньке:
Де знайти кілометри целофану
На рукотворне Київське море
Чи бодай на Десну зачаровану,
З якої Київ п’є воду?!
Розпач і страшні переживання за рідну землю, за людей — ось що виливає серце поетове на папір. Що може сказати він про наївність бабусі, яка одягла корову, взула її в чоботи, але п’є її молоко — з трави, яка одержала «порцію» гамма-променів?
Майже два десятиліття минуло, а «вона йде» ще, прямує до кожного, ще й досі забирає до себе людей, вона — Чорнобильська Мадонна — потойбічна журба, мати-вдова, Земля і Вода. Несе вона світову долю, всю планету — хворе дитя Всесвіту. Якщо люди не зрозуміють шкоди «мирного атома», не зможуть приборкати його, то це знову «прийде безжалісно до жінки з дитиною, до матері з немовлятами саме в той день…».