Побут і устої Плюшкина (3)

У поемі Гоголя «Мертві душі» великим планом намальовані образи поміщиків.
Захисники кріпацтва і самодержавства доводили, що дворяни являються людьми високого розумового складу, виняткового благородства носіями високої культури, честі і громадянського обов’язку — словом, опорою держави, «стовпами суспільства». Гоголь нещадно розвінчує цей віками міф, що складався. Зрозуміло, це зовсім не означає, що письменник не бачив тих культурних цінностей, які були створені дворянською інтелігенцією. Але він зображував не Чацких, Онегиных і Печориных, не кращу частина дворянства, а тих, хто складав основну масу цього класу.
Відношення поміщиків до продажу ревізських душ, «які в деякому роді закінчили своє існування«, проливає світло на лад їх думок і почуттів.
Тут виявляється в усій повноті їх егоїстична замкнутість і повне байдужість до інтересів суспільства, держави. Паразитичний спосіб життя духовна і моральна потворність — соціальні ознаки, властиві усім поміщикам. Загальне розкривається в індивідуальному, конкретному образі. Гоголь зумів знайти і виділити неповторну рису зовнішнього вигляду героя що розкриває його внутрішній зміст.
Чичиков довго дивиться на поміщика Плюшкина і долі не може зрозуміти, хто перед ним: «баба або мужик. Сукня на ній була абсолютно невизначена схоже дуже на жіночий капот, на голові ковпак, який носять сільські дворові баби, тільки один голос здався йому дещо сиплим для жінки«. Як бачимо, Гоголь, малюючи внутрішній вигляд героя, важливе значення надає його речовому оточенню, прославляючи предмети до реально- символічного сенсу. Врешті-решт Чичиков «зробив висновок, що це, вірно, ключниця». Його припущення значуще. Подібно до ключниці, Плюшкин — раб речей, але не хазяїн їх. Ненаситна пристрасть користолюбства привела до того, що він втратив реальне уявлення про предмети, перестав відрізняти корисні речі від непотрібного мотлоху. Поміщик губить зерно, борошно, сукно, але береже цвіла паска і карафка «із залишком якої-небудь настоянки, на яку він сам зробив позначку, щоб ніхто злодійським чином її не випив«.
Фантастичне те, що скупилося Плюшкина позначається у ветхості дворових будов, у віконній наклейці з синій цукрового паперу і в купі непотрібного мотлоху, наваленого в кутку кабінету. «Що саме знаходилося в купі, вирішити було важко, бо пил було на ній в такому достатку, що руки всякого що торкалося ставали схожими на рукавички«. Сам панський будинок був схожий на величезний могильний склеп, де живцем похоронена людина: «Якимсь дряхлим інвалідом дивився цей дивний замок, довгий, довгий«. Особливою тугою пройнятий опис не лише садиби хазяїна, але і стан села :
«колода в хатах була темна і стара; багато дахів проглядали, як решето, на інших залишався тільки коник вгорі та жердини по сторонах у вигляді ребер«. За будинком Плюшкина тягнеться «зарослий і заглухлий» сад, доповнюючий загальну картину запустіння, що царює в садибі, і що відтіняє своєю красою неподобство хазяїна маєтку. Шалено зростаючий сад — це своеобразное нагадування про життя, про красу і протиставлення убогого життя Плюшкина.
Персонажі «Мертвих душ» подаються не в розвитку, а ідейно-психологічно вже що склалися. Виключення складає Плюшкин. При цьому розвиток героя не розкривається конкретно як процес, а в найзагальніших рисах лише описується. По суті справи, подібно до усіх інших персонажів поеми, вона статична. Про розвиток Плюшкина можна говорити лише в сенсі поступового розкриття, все більшого поглиблення властивих, визначальних особливостей.
Гоголь показує, як поступово відбувається розпад людської особистості.
Колись Плюшкин був «тільки бережливим хазяїном! Був одружений і сім’янин». Але незабаром дружина його померла, і «Плюшкин став неспокійніший і, як усі вдівці підозріліше і скупіше«. Дітей розкидало по світлу. І ось »самотнє життя дала ситну їжу скупості, яка, як відомо, має вовчий голод«.
Жадання збагачення незабаром перетворило його на скнару, ізолювало від суспільства.
Плюшкин порвав всякі стосунки з друзями, з дітьми, керуючись міркуванням, що дружба і родинні зв’язки спричиняють за собою матеріальні витрати. Оточений речами, він не випробовує самотності і потреби спілкування із зовнішнім світом. Проте Гоголь говорить про те, що «подібне явище рідко попадається на Русі, де усе любить швидше розгорнутися, ніж зіщулитися«.
Селян Плюшкин вважає дармоїдами, шахраями, ледарями і злодіями, Морил їх голодом. Кріпаки у нього «мруть як мухи». Рятуючись від голодної смерті вони біжать з садиби поміщика. «Адже у мене що рік, то біжать, — скаржиться Плюшкин. — Народ-то дуже ненажерливий, від неробства завів звичку стукати, а у мене і самому нічого«. Цей живий мрець людиноненависник «звернувся — в якусь діру на людство».
Плюшкин, як і інші поміщики, до яких приїжджав Чичиков, в зображенні Гоголя нікчемний і вульгарний. Образи поміщиків несуть в собі самі істотні, типові ознаки духовного звиродніння маєтного дворянства.
Саме тому вони стали прозивними: дозвільний мрійник — Манілов; брехун — Ноздрев; жадібний скнара — Плюшкин.