Порівняльний аналіз балад В. А. Жуковського «Світлана» і «Людмила»

Дані дві балади — чудовий приклад того, як по-різному можна представити один сюжет, залишаючи, проте, твори взаємодоповнюючими, хоча вони можуть читатися і як самостійні. У обох творах мотив мертвого жениха є основним, але несе різну смислове навантаження. На такий висновок наштовхує вже сама форма творів місце цього сюжету в загальній композиції: в «Людмилі» мертвий жених, що відвіз дівчину за собою в могилу — реальність, в «Світлані» — сон, що не впливає на дійсність. Т. е. композиційно даний сюжет в «Людмилі» — основний і єдиний, в «Світлані» — приблизно розповідь в розповіді, і розглядати його у відриві від усієї балади не слідує. Але, проте навіть якщо ми простежимо образи тільки цій сюжетній лінії, залишивши «реальний« план »Світлани« і звернувшись тільки до сну героїні, і порівняємо їх з образами, що з’являються в «Людмилі» (з моменту приїзду жениха), то навіть на рівні символів відчуємо різний настрій двох перекладів однієї німецької балади. І там, і там, здавалося б, обстановка не з приємних: «похмурий ліс», ніч, дуже дивна поведінка жениха (в «Людмилі» він говорить загадками про свій «відокремлений будинок», в «Світлані» взагалі «блідий і сумовитий«). Але в »Світлані« з’являється »голубок білий«, класичний символ чистота, і читач вже розуміє, що доля Світлани не буде так сумна, як Людмили. По ролі «голубка» в тому, що відбувається (позбавляє сили загрозливого дівчині мерця) легко можна зробити висновок про його протилежність силам пітьми, представленим в образі мерця, і про близькість до бога, про ангельській його природі (адже він з’являється саме для порятунку дівчини, і він набагато могутніший за мерця). Відповідно, Бог і взагалі проблема божественній зумовленості грають не останню роль у баладах, але якщо Світлана стикається з силами і світла, і пітьми, причому сама вона ближча до світла, то Людмила практично по добрій волі віддається у владу Дияволові.
До пітьми (у Пекло) Людмилу веде непокірність, протиставлення себе Творцеві (тут я вживаю «Творець» у прямому розумінні — той, хто створив світ людей, і, природно, розпоряджається долями тих, що живуть, оскільки саме при такому розкладі абсолютно ясне безглуздя вимог). Бог в цій баладі («Людмила») не з’являється, але його присутність відчувається настільки що можна навіть змалювати цей образ: по-перше, він, згідно християнської релігії, «правосудний», а по-друге, «зла не творить». Він у будь-якому випадку на стороні людини : Людмила сама вибирає собі шлях: «Розступися, моя могила; труна, відкрийся; повно жити«, обгрунтовувавши свій вибір: »з милим разом — усюди рай«, і Бог йде їй назустріч — він милосердний і (хоча, можливо тут я занадто людина XX століття) вірить в людей. Перед нами переосмислення понять Раю, Пекла, Бога людиною в миттєвому пристрасному пориві: «Що рідна, муки пекла? Що небесна нагорода? З милим разом — усюди рай; з милим розно — райський край безрадісна обитель. Ні, забув мене рятівник«! — у наявності різниця між людським і божественним поняттям про щастя. Якщо божественне щастя — категорія абсолютна, то потрібне Людмилою — миттєве. Це усвідомлює мати Людмили, не засліплена пристрастю : «Дочка воспомни смертна година; коротко життя цей страждання; Рай — покірливим подяка, Пекло — бурхливим серцям«, — і дає дочці розумну пораду: »Будь слухняна небесам«. Людмила, вже зробивши вибір (хоча, мабуть, не зовсім розуміючи, чого вимагає: судячи з подальших подій, вона хотіла бачити живого жениха поряд з собою у світі живих, а не себе померлою поряд з мертвим), не слухає матір, і у результаті залишається з коханим. Важко сказати однозначно, чи розкаялася Людмила у своїх безрозсудних бажаннях, побачивши милого в труні, хоча вид його був їй «страшний», але що Бог жалкує за нею можна зробити висновок з упевненістю: коли Людмила, кам’яніючи, «лягла мертва на прах«, в небесах лунають »стогін і крики«. Печаль про ту, що потрапила в Пекло по своєму безрозсудності душі — так мені видається цей «стогін», а що душа Людмили потрапляє в Пекло, де прирікається на вічні муки, з відомою долею істини можна зробити висновок з «виску і скреготу під землею». Фінальний хор «покійних з могил«, виходячи із сказаного, можна інтерпретувати як свідоцтво про тому, що Бог йде назустріч людині : «Твій почув стогін творець». Смерть Людмили («годину твій бив, настав кінець») не божественне покарання за нарікання на творця, але результат виконання бажання Людмили і, отже аргумент на користь тези «смертних нарікання безрозсудне». Отже, людина має право вирішувати, але його рішення безрозсудні і прирікають його на вічне борошно, тоді як доля, дана богом, веде до абсолютного щастя. Балада «Світлана» будучи продовженням теми, підтверджує цей вивід, причому у світлі моєї інтерпретації «Людмили» вивід Жуковского: «Кращий друг нам в житті цей віра у провидінні. Благ зиждителя закон: тут нещастя — брехливий сон; щастя- пробудження«, — набуває не лише прямого сенсу, витікаючого з сюжету балади «Світлана», але і широкий прихований. Так, «віра в провидінні» не набуває мотивувань в сюжеті цієї балади : «білий голубок» не прояв божественного милосердя, оскільки він з’являється і рятує героїню в її сні, а власне сюжет (ворожіння — поганий сон — весілля) не дає простору для характеристики божественного промислу. Але, знаючи перший переклад «Леноры» — «Людмилу«, ми легко зв’язуємо »віру в провидінні« з невірою і бажанням вирішувати самій свою долю Людмили, і так чи інакше робимо вибір в користь долі, даної Богом, розуміючи безглуздя людських рішень в глобальних питаннях життя і смерті (хоча за людиною, безперечно, залишається право вибору). Далі — у світлі «Людмили» рядки «тут нещастя — брехливий сон; щастя — пробудження« є не просто коротким повторенням сюжету але придбавають символічний сенс: життя земне з її бідами як сон, а життя після смерті в раю як пробудження. Т. е. приречення душі Людмили на муки є закономірним, оскільки вона сама вибирає суєтне, миттєве, тим самим перекреслюючи для себе вічне. Що до образу Світлани, то він у зв’язку з темою долі представляється блідіше за образ Людмили, швидше як доповнення до останньому. «Світлана» як би вираження істини про те, що що б не траплялося, у результаті усе буде благополучно; ця балада вже оптимістичного характеру.
Отже, виходячи з усього сказаного, балади слід швидше розглядати як взаємодоповнюючі, а не самостійні твори, а основним конфліктом слід рахувати не конфлікт між людиною і Богом, але внутрішній конфлікт людини між розумом, вірою, з одного боку, і спонтанним почуттям, з інший. Основною проблемою творів є проблема самостійного вибору особи.
Оцінюючи балади з позиції наявності в них канонічних елементів, ми виявимо, що Жуковский дотримувався правил. У обох баладах чітке виражений сюжет, діалоги (в «Людмилі» між героїнею і женихом, героїнею і матір’ю; у «Світлані» між дівчатами в експозиції), монологи героїнь рефрени: в «Людмилі» це рядки «Світить місяць, діл сребрится, мертвий з дівчиною мчиться; шлях їх до келії гробової. Страшно чи, дівиця, зі мною«?, «Близько чи, милий? Шлях далекий« та ін., в »Світлані« — »блідий і сумовитий«. У обох баладах основний сюжет супроводжується картинами природи, що відбивають настрій героїнь.