Портрет бабусі в повісті М. Горького «Дитинство» 2 варіант

Повість М. Горького «Дитинство» автобіографічна. Усі, хто оточував Альошу Пешкова, допомогли вирости письменникові, нехай з болем спогадів, образ, але це була школа.
Трепетну, ще неусвідомлену любов викликала в хлопчику його бабуся — Килина Іванівна. Людина багатої душі, колоритній зовнішності, що має ту мудрість, яка властива російському народу.
Олексій побачив уперше бабусю, коли їй «за шостий десяток літа-весни перекинулись-пошли». Так, як сприймала навколишній світ бабуся, ніхто не міг. Від берега, що пропливає мимо, від втоплених в небі куполів церков вона могла розплакатися або розсміятися. А хто ще міг розповісти хлопчикові такі казки, що пропалені бородаті матроси просили: «Нумо, бабуся, розкажи ще чого!.». Для Альоші Пешкова бабуся стала тим світом, який має бути у кожного в житті. Вона стала найвірнішою його другом, «найзрозумілішою і ближчою людиною». «Уся вона — темна, але світилася зсередини… непогасним, веселим і теплим світлом».
Безкорисливій любові вчився Альоша саме у бабусі, оскільки дідова сім’я, куди він мимоволі потрапив, жила за суворими правилами, встановленими дідом-узурпатором. Начебто і в нім зрідка недоглядає людина добра, але защипується шкаралупа… і не супереч, не то розправа буде різками. Бабуся добре знала характер діда, не боялася його, на відміну від інших членів сім’ї. За будь-кого вона могла стати горою, якщо дід не прав.
Її теплом наповнювався будинок, її любов’ю і світлом, живою енергією. Усю душу вкладала вона в турботу про своїх дітей і онуків. Нікому не потрібний Циганок, підкинутий під хвіртку будинку, був прийнятий бабусею, як рідний, вона вигодувала і виходила хлопчика. Працюючи від зорі до пізньої ночі по будинку, бабуся бачила кожного і усе, що відбувалося навкруги, приділяла увагу усім, хто її потребував.
А її героїзм під час пожежі? Вона дорівнювала стихії. Обоє, і полум’я і бабуся, билися за майстерню. Хто кого. Вона рятувала те, що було їй дорого, було її будинком, господарством; вогонь спалював те, що вважав своєю здобиччю. Пожежа була загашена, бабуся — отримала опіки, але ще і знаходила слова розради для інших.
М. Горький пройшов школу щедрості і суворості, любові і злості, але сам усе життя намагався вчинки свої аналізувати, любов віддавати, а себе виховувати. І дякує долі, що була у нього така чудова бабуся.