Повний зміст Ленька Шукшин У. М

Ленька була людина мрійливий. Любив самоту.Часто, закінчивши роботу, ішов за місто, у поле. Подовгу нерухомо стояв — — — і дивився на обрій, і в нього боліла душу: він любив чисте поле, любив дивитися на обрій, а в місті не було обрію.Один раз направлявся він у поле й зупинився біля те станції, де робітники розвантажували вагони з лісом.Тихо догоряв жаркий липневий день. У теплому повітрі настоявся міцний захід смоляка, шлаків і пилу. Навколо за й спокійно.Леньке згадалося рідне далеке село — — — і там віче пахне ополонку й дамом. Він зітхнув.Недалеко від Леньки, під укосом, сиділа на колоді біло дівчина з розкритою книжкою на колінах. Вона теж дивилася на робітників.Спостерігати за ними було дуже цікаво. На платформі орудують ломами двоє міцних хлопців — — — і спускають колоди по слегам; трьох унизу під укосом приймають їх і закочують у штабелі. — — — і Й — Їх, р — раз! І — ищ — Що… оп! — — — і лунає у вечірнім повітрі, і чується квапливо шелесткий шерех соснової кори й глухий стукіт дерева по землі. Величезні колоди, спрямовуючись долілиць, стрибають із дивною, грізною легкістю.Раптом одна сукувата колода сковзнула кінцем по сле, розгорнулося й застрибало з укосу прямо на дівчину. У тиші, що наступила відразу, кілька митей лише чутно було, як біжить по шлаках колода. З колін дівчини впала книжка, а сама вона… сидить. Щось противне, тепле захлиснуло Леньке горло… Він побачив недалеко від себе лом. Не пам’ятаючи себе, підскочив до нього, схопив, у два стрибки перетнув шлях колоді й всадив лом у землю. Уперся ногами в сипучі шлаки, а руками міцно стис верхній кінець лома.Колода вдарилася об лом. Леньку отшвырнуло метра на три, він упав. Але й колода зупинилася.Лом попався гранований — — — і в Леньки на долоні, між більшим і вказівним пальцями, лопнула шкіра.До нього підбігли. Першої підбігла дівчина.Ленька сидів на землі, безглуздо виставивши поранену руку, і дивився на дівчину. Чи то від радості, чи те від пережитого страху — — — і мабуть, від того й від іншого — — — і хотілося заплакати.Дівчина розірвала косинку й стала замотувати поранену долоню, обережно стосуючись її м’якими теплими пальцями. — — — і Який же ви молодець! Милий… — — — і говорила вона й дивилася на Леньку ласкаво, точно гладила по особі ладош. Дивні в неї ока — — — і більші, темні, до того темні, що навіть блищать.Леньке зробилося соромно. Він піднявся. І не знав, що тепер робити.Робітники похвалили його за кмітливість і стали розходитися. — — — і Йодом руку — те треба, — — — і порадив один.Дівчина взяла Леньку за лікоть. — — — і Пойдемте до нас…Ленька не роздумуючи пішов.Ішли поруч. Дівчина щось говорила. Ленька не поні що. Він не дивився на неї.Удома Тамара (так кликали дівчину) стала голосно розповіді, як усе трапилося.Її мати, дуже товста, ще молода жінка з гарні губами й родимкою на лівій скроні, равнодушно разгля Леньку й утомилося посміхалася. І говорив: — — — і Молодець, молодець!Вона якось неприємно вимовляла це «молодець» — — — і не, у ніс, розтягуючи «е».У Леньки оніміла мова (у нього дуже часто віднімалася мова), і він нічого путнього за весь вечір не сказав. Він мол, нерозумно посміхався й ніяк не міг подивитися в очі ні ма, ні дочки. І увесь час намагався влаштувати куди — небудь свої більші руки. І ще намагався не дуже опускати голо — — — і щоб погляд не виходив исподлобья. Він мав привы опускати голову.Сіли пити чай з малиновим варенням.Мати стала розповідати дочки, які вона бачила сегод у магазині джемпери — — — і червоні, із блакитною смужкою. А на груди — — — і білий малюнок.Тамара слухала й маленькими ковтками пила чай зі цве чашки. Вона розчервонілася й була дуже гарної в цю мінуту. — — — і А ви звідки самі? — — — і запитала Леньку мати. — — — і З — під Кемерова. — — — і Про — Про, — і сказала мати й утомилося посміхнулася.Тамара подивилася на Леньку й сказала: — — — і Ви схожі на сибіряка.Ленька ні з того ні із сього початків плутане й длинно расска про своє село. Він бачив, що нікому не цікаво, але ніяк не міг замовчати — — — і соромно було зізнатися, що їм не цікаво слухати. — — — і А де ви працюєте? — — — і перебила його матір. — — — і На авторемонтному, слюсарем. — — — і Ленька помовчав і ще додав: — — — і И вчуся в технікумі, вечорами… — — — і Про — Про, — і вимовила матір.Тамара знову подивилася на Леньку. — — — і А от наша Тамарочка ніяк в інститут не може вуст, — — — і сказала мати, закинувши за голову товсті білі руки. Вийняла з волось приколку, прихопила її губами, по волосся. — — — і Видумали якісь
два роки!.. Дуже не постанова. — — — і Взяла з рота приколку, застромлю у волосся
й подивилася на Леньку. — — — і Як ви вважаєте?Ленька знизав плечима. — — — і Не думав про це. — — — і Скільки ж ви одержуєте слюсарем? — — — і поинтересова мати. — — — і Коли як… Сто, сто двадцять. Буває вісімдесят… — — — і Важко вчитися й працювати?Ленька знову знизав плечима. — — — і Нічого.Мати помовчала. Потім позіхнула, прикривши долонькою рот. — — — і Треба все — таки написати у Владимир, — — — і звернулася вона до дочки. — — — і Батько він тобі чи ні!.. Нехай хоч у педаго влаштує. А те знову рік втратимо. Завтра ж сядь і напиши.Тамара нічого не відповіла. — — — і Пийте ча — те. От печиво беріть… — — — і Мати підсунула Леньке вазочку з печивом, знову позіхнула й подня. — — — і Піду спати. До свиданья. — — — і До свиданья, — — — і сказав Ленька.Мати пішла в іншу комнатуленька нагнув голову й зайнявся печивом — — — і цього мо він чекав і боявся. — — — і Ви соромливий, — — — і сказала Тамара й ободряюще посміхнулася.Ленька підняв голову, серйозно подивився їй в очі. — — — і Це пройде, — — — і сказав він і почервонів. — — — і Пойдемте на вулицю.Тамара кивнула й незрозуміло засміялася.Вийшли на вулицю.Ленька непомітно зітхнув: на вулиці було легше.Ішли кудись уздовж високого забору, через який тяже звисали гілки кленів. Потім десь сіли — — — і здається, у сквері.Було вже темно. І сиро. Упав туман.Ленька мовчав. Він з розпачем думав, що їй, напевно, нецікаво з ним. — — — і Дощ буде, — — — і сказав він неголосно. — — — і Ну й що? — — — і Тамара теж говорила тихо.Вона була зовсім близько. Ленька чув, як вона дихає. — — — і Нецікаво вам? — — — і запитав він.Раптом — — — і Ленька навіть не зрозумів спершу, що вона хоче сде, — — — і раптом вона присунулася до нього впритул, взяла його голову у свої м’які, ласкаві руки (вона могла взяти її й віднести зовсім, тому що Ленька моментально перестав що — небудь міркувати), нахилила й поцілувала в губи — — — і міцно, біль, точно припекла розжареною залозкою. Потім Ленька услы кроки, що віддаляються, по асфальті й голос із темряви, не: — — — і Приходь.Ленька замружився й довго сидів так.До себе в гуртожиток він ішов спокійний. Повільно ніс своє величезне щастя. Він усе зауважував навколо: у забору під тьмяним світлом електричних лампочок спалахували холод вогники битого посуду… Перебігали через вулицю кішки…Було задушливо. Збирався дощ.Вони ходили з Тамарою в поле, за місто. Ленька сидів на теплій траві, дивився на обрій і рас, яка в них у Сибіру степ навесні по вечорах, коли в небі догоряє зоря. А над землею така тиша! Така коштує тиша!.. Здається, якщо голосно ляснути в ладоши, небо здригнеться й задзвенить. Ще розповідав про своїх зем. Він любив їх, пам’ятав. Вони добре співають. Вони дуже добрі. — — — і А чому ти тут? — — — і Я виїду. Закінчу технікум і виїду. Ми разом виїдемо… — — — і Ленька червонів і відводив ока убік.Тамара гладила його прямі м’які волосся й говорила: — — — і Ти гарний. — — — і Й посміхалася утомилося, як мати. Вона була дуже схожа на матір. — — — і Ти мені подобаєшся, Леня.Котилися світлі, щасливі дні. Здається, п’ять днів пройшло.Але один раз — — — і це було в суботу — — — і Ленька прийшов з роботи, наутюжил штани, наділ білу сорочку й відправив до Тамари: вони домовилися сходити в цирк. Ленька дер праву руку в кишені й гладив пальцями квитки.Тільки що перепав теплий літній дощик, і знову яскраво світило сонечко. Місто умилося. На вулицях було мокро й весело.Ленька крокував по тротуарі й неголосно співав — — — і без слів.Раптом він побачив Тамару. Вона йшла по іншій стороні вулиці під руку з якимось хлопцем. Хлопець, схилившись до неї, щось розповідав. Вона голосно сміялася, закидаючи назад маленьку гарну голову.У груди в Леньки похолоділо. Він перетнув вулицю й пішов слідом за ними. Він довго йшов так. Ішов і дивився їм у спини. На парубку красиво струменів білий дорогий плащ. Хлопець був високий.Серце в Леньки так сильно колотилося, що він остано й з мінуту чекав, коли воно небагато заспокоїться. Але воно ніяк не заспокоювалося. Тоді Ленька перейшов на дру сторону вулиці, обігнав Тамару й хлопця, знову перетнув вулицю й пішов їм назустріч. Він не розумів, навіщо це справи. У роті в нього пересохнуло. Він ішов і дивився на Тамару. Ішов повільно й чув, як боляче колотиться серце.Тамара все сміялася. Потім побачила Леньку. Ленька за, як вона сповільнила крок і пригорнулася до хлопця… і рас і швидко подивилася на нього, на хлопця. А той рас. Ленька навіть розчув кілька слів: «Зовсім геніально вийшло…» — — — і Здраствуй…ті! — — — і голосно сказав Ленька, останавлива
перед ними.