Лебединою піснею великого Івана Франка, пройнятою високою патетикою почуттів, сповненою складних і глибоких роздумів поета про долю свого народу, про роль пророка і вождя, про своє життя і слово, посіяне в душах людей, стала поема «Мойсей».
Народе мій, засмучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом вкритий.
Це ж про нас, про наш народ і Україну віщує великий пророк. Він ставить перед нами болючі правдиві запитання:
Невже тобі лиш не судилось діло,
Що б виявило сил твоїх безмірність?
Такими самими гіркими й правдивими були слова Мойсея, коли він звертається до єврейського народу, що зневірився у своїх силах. Цей великий пророк погрожує і плаче, ненавидить і безмірно любить тих, хто виганяє його геть. Одвічна трагедія неприйняття і нерозуміння народом свого вождя. І серце його рветься від караючого грому проклять, моторошного жалю, від величезної невимовної любові до Ізраїлю.
О Ізраїлю! Якби ти знав,
Чого в серці тім повно!
Якби знав, як люблю я тебе!
Як люблю невимовно!
Ти мій рід, ти дитина моя,
Ти вся честь моя й слава…
Злий дух пустелі випробовує сили Мойсея, звинувачуючи його в тому, що вивів народ з рабства, щоб самому не бути рабом, а потім стати фараоном душ людських. Але совість пророка чиста, бо він справді слуга народний, «душа душі його». Але коли Мойсей на мить втрачає віру в правильність своїх вчинків, настає його смерть як вождя і Божа кара: нога Мойсея так і не ступить не землю Палестини, він тільки побачить її здалеку.
Але смерть його пробудить ті великі сили, що дрімали в душі народу. Втративши пророка, люди відчувають страшне духовне сирітство. Обіцяний народові край — то не «скарби землі», а «скарби духу», які з «нелюдів лінивих» створять «людей-героїв». І тепер з маси народної, породжений її духом, з’являється новий вождь Єгошуа, який і поведе народ по цьому шляху.
Так творив Франко могутній образ пророка. Народ постає в поемі, як маса, як образ з єдиним лицем (за винятком Авірона та Датана). Смерть вождя стає по¬чатком руху вперед. Та хай світлим пророцтвом великого Каменяра завертаються наші роздуми над поемою «Мойсей»:
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольнім колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.