Васильєв Борис Львович народився 21 травня 1924 року в сім’ї командира Червоної Армії в місті Смоленську на Покровской горе. Член КПРС з 1952 року. Добровольцем пішов на фронт. Батько його був кадровим командиром. У 1969 році б. Васильєв написав повість «А зорі тут тихі…»у 1974 році — роман «В списках не значився», які присвячені темі Великої Вітчизняної війни. Сучасна проза про війну примітна різноманіттям тим і жанрів. Але при усій цій різноманітності авторських підходів і стилів особливої уваги заслуговує єдність сучасної радянської літератури про війну в тій її частині, яка розкриває секрети нашої перемоги, пояснює причини і витоки подвигу народу.
Цікаво відмітити, що за останній час з’явилося багато книг про війну, герої яких вимушені діяти в особливо скрутних умовах : то в умовах раптового оточення, то стримуючи відчайдушний натиск ворога. Тобто письменники створюють образи людей, які перед лицем страшної небезпеки, як «при світлі дня», розкривають душевні якості, виховані в них новим ладом, — саме ті, які і визначили звитяжний результат війни. Це передусім — максимальна віддача сил, викликана ясним і неухильним розумінням свого особистого боргу, де б не виявився боєць.
У повісті Бориса Васильєва «А зорі тут тихі…» трагічні дії відбуваються на мало кому веденому 171-му роз’їзді, в лісі, в стороні від якого німці цілодобово бомблять Мурманську дорогу. Назву повести є повною протилежністю подіям самої повісті. До символу, і героїчного і трагедійного одночасно, височіє подвиг старшини Васкова і п’яти девушек-зенитчиц.
Сильне емоційне враження, яке ця повість робить при першому читанні, ще більше зростає, коли починаєш читати її аналітично. Виявляється, вона надзвичайно коротка: дещо більше тридцяти журнальних сторінок! Це означає (оскільки зміст її бачиться величезним), що в даному випадку лапідарність твору відповідає глибинній специфіці мистецтва : автор зупинив нашу увагу лише на тих моментах дійсності, які общеинтересны і здатні схвилювати кожного особисто, і до мінімуму звів елемент безособово-інформаційний.
Максимальне розкриття можливостей людини у своїй справі, яка в той же час і одночасно є народною справою, — такий сенс узагальнення, витягуваного нами з історії страшної і нерівної боротьби, в якій перемогли поранений в руку Васков і загиблі усе до однієї його дівчини, яким ще тільки належало упізнати радість любові, материнства.
«Одно знав Васков в цьому бою: не відступати. Не віддавати німцеві ні клаптика на цьому березі. Як ні важко, як ні безнадійно — тримати…
І таке почуття у нього було, немов саме за його спиною уся Росія зійшлася, немов саме він, Федот Евграфыч Васков, був зараз її останнім синком і захисником. І не було у всьому світі більше за нікого : лише він, ворог та Росія«.
Таким чином, невелика по числу сторінок повість Би. Васильєва дає великі підстави для багатоаспектного і серйозного розбору ідейно-художніх достоїнств сучасної радянської літератури.
Але тут про неї говорилося лише у зв’язку з тим, що книги про війну переконливо розкривають такий секрет нашої перемоги у Великій Вітчизняній війні, як масова ініціатива радянських людей усюди, де б їм ні довелося битися, — чи виковуючи перемогу в тилі, чинячи опір загарбникам в полоні і в окупації або воюючи на фронті.
Світ не повинен забувати жахи війни, розлуку, страждання і смерть мільйонів. Це було б злочином перед полеглими, злочином перед майбутнім. Пам’ятати про війну, про героїзм і мужність тих, що пройшли її дорогами, боротися за мир — обов’язок усіх, що живуть на Землі.
«А зорі тут тихі…» Ця повість Бориса Васильєва справила на мене сильне враження. Вона уразила своєю глибиною і важливістю піднятих проблем. Цікава манера письменника : він ніде не обрушує потоку слів на адресу героїв, не дає їх прямих характеристик, як би бажаючи, щоб ми самі розібралися в них. Повість примушує над багатьом замислитися. Найголовніше в ній — вона не залишає нас байдужими.