Вы здесь: Главная > Шкільні твори > Роль другорядних персонажів в драмі А. Н. Островского «Гроза»

Роль другорядних персонажів в драмі А. Н. Островского «Гроза»

А. Н. Островского по праву вважають батьком російської побутової драми, російського театру. Він відкрив для російського театру нові горизонти, нових героїв, нового типу стосунків людей. Його перу належать близько 60 п’єс, з яких найбільш відомі такі, як «Безприданниця», «Пізня любов», «Ліс», «На всякого мудреця досить простоти», «Свої люди — порахуємося» і, кінцева, «Гроза».
П’єса «Гроза» була названа А. Н. Добролюбовым найрішучішим твором, оскільки «взаємні стосунки самодурства і безмовності доведені в ній до трагічних наслідків.». Дійсно, п’єса переносить нас в маленьке волзьке містечко Калинов, яке не було б нічим примітний, якби в глибині його патріархальності не виникли б проблеми, які можна віднести до ряду проблем загальнолюдських. Духота — ось головне, що визначає атмосферу міста. І драматург дуже точно передає нам стан душі людей, вимушених провести своє життя в цій атмосфері.
Другорядні персонажі в п’єсі не лише утворюють фон, на якому розгортається особиста драма Катерини, головної героїні твору. Вони виявляють нам різні типи відношення людей до своєї несвободи. Система образів в п’єсі така, що усі другорядні персонажі утворюють умовні пари, і лише Катерина самотня у своєму істинному прагненні вирватися з-під гніту «самодурів».
Дикою і Кабанова — люди, які тримають в постійному страху тих, хто від них хоч якось залежить. Добролюбов дуже влучно назвав їх «самодурами», оскільки головний закон для усіх — їх воля. Не випадково вони відносяться один до одного дуже шанобливо: вони однакові, тільки сфера впливу різна. Дикою розпоряджається в місті, Кабан — у своїй сім’ї.
Постійною супутницею Катерини є Варвара, сестра її чоловіка Тихона. Вона головний опонент героїні. Головне її правило: «Роби що хочеш, аби лише усе шито та крито було». Варварі не відмовиш в думці і хитрості; до заміжжя їй хочеться скрізь встигнути, усе спробувати, тому що вона знає, що «діви гуляють собі, як хочуть, батьку з матір’ю і поділа немає. Тільки баби узаперті сидять». Варвара прекрасно розуміє суть стосунків між людьми в їх будинку, але не вважає потрібним боротися з «грозою» матінки. Брехня для неї — норма життя. У розмові з Катериною вона прямо говорить про це: «Ну а без цього не можна… У нас увесь будинок на цьому тримається. І я не обманщиця була, та вивчилася, коли треба стало». Варвара пристосувалася до темного царства, вивчила його закони і правила. У ній відчувається владність, сила, бажання обманювати. Вона, по суті, майбутній Кабан, адже яблуко від яблуні недалеко падає.
Дружок Варвари, Іван Кудряш, їй до пари. Він єдиний в місті Калинове, хто може відповісти Дикому. «Я грубіян вважаюся; за що ж він мене тримає? Отже, я йому потрібний. Ну, значить, я його і не боюся, а нехай же він мене боїться.». — говорить Кучерявець. У розмові він поводиться розбещено, жваво, сміливо, хвастає своєю завзятістю, залицянням, знанням «купецького закладу». Він теж пристосувався до самодурства Дикого. Більш того, можна навіть припустити, що з Кучерявця міг би вийти другим Диким.
У кінці п’єси Варвара і Кучерявець покидають «темне царство», але чи означає цю втечу, що вони повністю звільнилися від старих традицій і законів і стануть джерелом нових законів життя і чесних правил? Навряд чи. Вони, швидше за все, самі намагатимуться стати хазяями життя.
Пару складають і двоє чоловіків, з якими була пов’язана доля Катерини. Їх можна з упевненістю назвати істинними жертвами «темного царства». Так чоловік Катерини Тихон — безвільна, безхарактерна істота. Він в усьому слухається свою матір і підкоряється їй. Він не має чіткої життєвої позиції, мужності, сміливості. Його образ повністю відповідає даному йому імені — Тихон (тихий). Молодий Кабанов не лише не поважає себе, але і дозволяє своїй матусі безпардонно відноситися до своєї дружини. Особливо яскраво це проявляється в сцені прощання, перед від’їздом на ярмарок. Тихон слово в слово повторює усі настанови і моралі матері. Кабанов ні в чому не міг протистояти своїй матері, лише шукав розради в провині та в тих коротких поїздках, коли хоч на якийсь час міг вирватися з-під гніту матері.
Звичайно, Катерина не може любити і поважати такого чоловіка, а душа її жадає любові. Вона закохується в племінника Дикого, Бориса. Але полюбила його Катерина, за влучним виразом А. Н. Добролюбова, «на безлюдді», адже по суті своїй Борис мало чим відрізняється від Тихона. Хіба що більше утворений так, як і Катерина, не усе життя провів в Калинове. Безвілля Бориса, його бажання отримати свою частину бабусиного спадку (а отримає її тільки у тому випадку, якщо буде шанобливий з дядечком) виявилися сильніші, ніж любов. Катерина з гіркотою говорить про те, що Борис, на відміну від неї, вільний. Але свобода його — хіба що у відсутності дружини.
Кулигин і Феклуша теж утворюють пару, але тут вже доречно говорити про антитезу. Мандрівника Феклушу можна назвати «ідеологом» «темного царства». Своїми оповіданнями про землі, де живуть люди з песьими головами, про грозу, які сприймаються як неспростовні відомості про світ, вона допомагає «самодурам» тримати людей в постійному страху. Калинов же для неї — благословенна Богом земля. Механік-самоук Кулигин, що відшукує вічний двигун, — повна протилежність Феклуше. Він діяльний, одержимий постійним бажанням зробити щось корисне для людей. У його вуста вкладено засудження «темного царства» : «Жорстокі, добродій, устої в нашому місті, жорстокі… У кого гроші, добродій, той старається бідного закабалити, щоб на його праці дармові ще більше грошей нажити.». Але усі його благі наміри натрапляють на товсту стіну нерозуміння, байдужості, неуцтва. Так, на спробу поставити на будинки сталеві громовідводи він отримує люту відсіч Дикого : «Гроза-то нам в покарання посилається, щоб ми відчували, а ти хочеш жердинами та рожнами якимись, прости господи, оборонятися».
Кулигин, мабуть, єдиний, хто розуміє головну героїню, не випадково саме він вимовляє звинувачувальні слова у фіналі п’єси, тримаючи на руках тіло мертвої Катерини. Але і він не здатний на боротьбу, оскільки теж пристосувався до «темного царства», змирився з таким життям.
І нарешті, останній персонаж — напівбожевільна бариня, яка на самому початку п’єси передрікає загибель Катерині. Вона стає уособленням тих уявлень про гріх, які живуть в душі вихованої в патріархальній сім’ї релігійної Катерини. Правда, у фіналі п’єси Катерині вдається здолати в собі страх, бо вона розуміє, що усю жити брехати і гамувати себе — гріх більший, ніж самогубство.
Другорядні персонажі, як вже було сказано, — це фон, на якому розгортається трагедія жінки, що зневірилася. Кожна дійова особа в п’єсі, кожен образ — деталь, що дозволяє авторові як можна точніше передати обстановку «темного царства» і неготовність більшості людей до боротьби.