Ми запитуємо і допитуємо те, що пройшло
щоб воно пояснило нам наше сьогодення
і натякнуло про наше майбутнє.
В. Белинский
Роман «Плаха» — один з цікавих в творчості чудового сучасного письменника Чингиза Торекуловича Айтматова. «Плаха» продовжує традиції літератури : гуманізації, олюднення образу Христа, у витоків якої стоять художники і мислителі Відродження і яка замикається «Майстром і Маргаритою» М. Булгакова.
Смерть головного героя Авдія — не жертвопринесення, а самопожертвування. Його мета — рятувати, і він — рятує. І якщо останніми думками Бостона, іншої дійової особи, являються роздуми про кінець світу, то передсмертні слова Авдія — про «порятунок душ людських», усупереч «зімкнутій добра із злом». Про те, щоб плив корабель людства «при назавжди зачохлених стволах знарядь з океану в океан». Виходить, Авдій зовсім не є носієм трагічного безвихідного бачення світу? Проте сам письменник називав його «трагічною особою, наділяючи життєвідчуванням особливого роду, для якого «події минулого так само близькі, як миттєва дійсність». А той, хто переживає минувщину, як своє кровне, свою долю, той, за переконанням автора «Плахи», мученик, «трагічна особа», бо переживаючи, нічого не може змінити, лише приносить себе в жертву.
Образ Авдія трійковий: автор — Авдій — назарянин. Час і Вічність — одна з центральних антитез роману, через те і знадобився персонаж, наділений не просто даром провидіння, але що як би говорить від імені Вічності. Більше того, упродовж століть ім’я Христа було свого роду гарантією порятунку людства в годину, коли Час і Вічність зімкнуться. Тим безысходнее те прийдешнє, яке прозріває Ісус у Айтматова напередодні арешту в Гефсиманском саду — прийдешнє без майбутнього для людства. Трагедія Ісуса у Айтматова — як би перевернута трагедія Авдія, вчорашнього семінариста, що страждає, переживає наяву минуле. Ісус мучиться тим, що не в силах відвернути прийдешнє, яке люди підготували собі самі. І перед назарянином встає питання: чи залишитися з людьми або відректися від них, визнати, що людина — звір, одержимий маніакальним жаданням влади, звір, якого ніхто і ніщо не може змінити?
Увесь роман «Плаха» — спроба знайти відповідь на це питання. Спроба набути надії, пізнати природу добра, силу ідей людинолюбства, відкинуту на узбіччя тими, хто готовий спорудити храми, в яких поклонятимуться гарматам і генералам. Пізнати силу людського розуму (явно усупереч релігійному канону, Айтматов робить навіть Христа носієм просвітницьких переконань). І ось тут-то виявляється ще одна колізія айтматовского мировидения. Його героя що постійно (услід за автором) твердять, що люди — єдино розумні істоти у Всесвіті, що розум і пам’ять — ось що відділяє людину від тварини, герої, прагнучі підпорядкувати своє життя «велінню розуму», в критичні моменти, перед лицем смерті і безумовно невикорінного зла, поводяться як божевільні, як одержимі, несамовито. І не лише «цокнутий Авдій», але і Бостон і Ісус.
Тому роман «Плаха» написаний Айтматовым в спростування власного просвітництва, віра в те, що одно лише розумне напучення здатне викоренити зло. Кінець кінцем результат диспутів і суперечок, словесних сутичок, які відбуваються між героями роману, є не словесною дуеллю, а вибором, який робить герой, частенько усупереч очевидності, рухомий не розумом, а любов’ю : до розіпнутого учителя, до загиблого синочка, до жінки, до людей, в яких «так важко народжується… людське».
Змикаються і змикаються круги, але людина проривається крізь них: в музиці, в творчості, в любові. Проривається в «віковічній спразі затвердити себе, полегшити свою долю, знайти точку опори в неозорих просторах Всесвіту, трагічно сподіваючись, що існують окрім нього ще якісь небесні сили, які допоможуть йому в цьому», і трагічно усвідомлюючи, що такі надії— «грандіозна помилка», що усе залежить від нього самого.
Роман «Плаха», надрукований в 1986 році, упродовж багатьох років викликає жарку полеміку. У нього багато прибічників і супротивників, тільки байдужих немає, і це головне.