Образ самотнього героя, огорнутого ореолом загадковості, типовий для будь-якого романтичного твору. Саме таким є ліричний герой циклу сонетів А. Міцкевича «Кримські сонети».
Як і личить романтичному герою, він діє в обставинах екзотичних — у Криму. Тому вже перші сюжети пов’язані з морем: «Штиль», «Плавання», «Буря». Високий душевний підйом змальовано через образ бурі, з якою герой відчуває спорідненість:
Я криком радостным приветствую движенье.
Косматым парусом взвилось воображенье.
О счастье! Дух летит вослед душе моей.
Усе його життя — то і є плавання буремним морем, серед якого хтось виживає, хтось прощається з життям, а комусь воно й не в радість:
Был путник между них: сидел один в молчанье
И думал он: счастлив, кто здесь без чувств упал,
Кто детски молится, кому есть с кем проститься.
Чому так сумно ліричному герою? Мабуть, тому, що він, милуючись краєвидами Криму, вслухаючись у старовинні легенди цього краю, завжди думає про покинутий рідний край: «Так почему душа в далекий край стремится, в былые времена влекут меня мечты?» Там залишилися спогади, друзі, кохання, там залишилася душа. Ось чому смутком огорнуті рядки «Кримських сонетів». Крізь картини днів і ночей, проведених в Алушті, Бахчисараї чи Балаклаві, завжди проглядає сумний образ самотнього юнака, що ніби загубився серед чужого для нього раю. Він прагне знайти себе, впіймати вічно невловимий образ краси й сенсу буття.
Пильно вслухається він у звуки дивного краю, але думкою лине далеко до іншої сторони:
Она в родном краю, куда мне нет возврата,
Где все ей говорит, как я любил когда-то.
Вздохнет ли обо мне, на мой ступая след?
Таким створив романтичний автопортрет видатний польський поет Адам Міцкевич у «Кримських сонетах».