Одна з основних тем творчості Ф. М. Достоєвського — тема взаємин людини й ідеї. У більшості його романів є персонажі, одержимі якою-небудь ідеєю, що живуть тільки нею, що підкоряють їй усі дії й у результаті руйнують і своє життя, і життя інших людей.
Роман «Злочин і кара» був задуманий автором ще на каторзі. Тоді він називався «П’яненькі», але поступово задум змінювався. І новий роман «Злочин і кара» став «психологічним звітом про один злочин». Але мова йде не про звичайне убивство, а про ідеологічне, виконане злочинцем-мислителем.
Але хіба Родіон Раскольников, бідний студент, — злочинець, убивця? Що штовхнуло його на злочин? Тяжкий стан на межі убогості, хвороба або винайдена ним самим теорія про «обраних» і «звичайних» людей? Що було раніше?
Автор роману намагається досліджувати соціальні і філософські джерела злочину Раскольникова.
Розумний, гордий, повний усвідомлення власної гідності, Родіон Раскольников виключений з університету, тому що йому не було чим платити за своє навчання. Живе він у крайній бідності, страждає від голоду і нужди, від принижень, що відчуває і він сам, і його мати, і сестра Дуня. Він бачить навколо тільки бруд, убогість, пороки. Він намагається допомогти Мармеладову, але марно; хоче допомогти Соні, своїй сестрі Дуні — однак вони залишаються «приниженими й упослідженими». Раскольников змушений закласти деякі свої речі, щоб не вмерти з голоду.
Він відчуває себе нікому не потрібним, знедоленим серед багатих особняків і ошатної публіки. Задавлений убогістю і несправедливістю, він приходить до думки про вбивство лихварки Альони Іванівни. Злочин цей має, так би мовити, теоретичне обґрунтування. Убивство старої — не просто банальне вбивство, а вбивство «по совісті».
Ще до злочину він пише і публікує статтю, у якій викладає теорію про те, що всі люди поділяються на «звичайних» і «незвичайних, як Наполеон». Незвичайні мають право задля блага людей переступити закон. Раскольников довго міркує про свою власну роль: «звичайна» він людина — «тварина тремтяча» чи «право має». І вирішив довести на ділі, що він «право має вчинити злочин по совісті», стати владарем світу.
Родіон Раскольников думав убити стару-лихварку, цю «нікчемну істоту», і врятувати від убогості себе і своїх близьких. Але він забув головне: ніхто не давав йому права позбавляти життя іншу людину. І все-таки, вчинивши злочин, Раскольников не зміг переступити через себе, через свою совість. «Я не стару вбив… я себе вбив», — скаже він.
Ф. М. Достоєвський спростовує теорію Раскольникова: логічне спростування представив Порфирій Петрович, а моральне — «вічна» Соня Мармеладова.
Ставлення до Раскольникова в Достоєвського складне, але вирок письменника нещадний — права на злочин не має ніхто! Показуючи нелюдськість буржуазного суспільства, Достоєвський усе-таки не в ньому бачить причину злочину свого героя. Причина — у самому Раскольникову. І перш ніж змінювати суспільство, треба змінитися самому.