Соціально-філософський сенс драми М. Горького «На дні»

Початок двадцятого століття ознаменувався появою таких п’єс, як «Вишневий сад» А. П. Чехова і «На дні» М. Горького. Ці два твори були такі нетрадиційні по своїй побудові, поставленим питанням, що їх автори по праву сталі вважатися основоположниками сучасної драматургії. П’єси, звичайно, багато в чому відрізняються один від одного, але існує і схожість. Обидва твори, як здається, ближче до жанру драми. Але Чехов наполягав на такому жанровому визначенні, як лірична комедія, а Горький назвав свою п’єсу зібранням картин з життя босяків. Чому ж нам, читачам, ближче визначення жанру п’єси «На дні» як драми? На мій погляд, це обумовлено її соціально-філософським змістом, глибиною життєвих і людських проблем, поставлених і вирішуваних автором.
Уперше в російській драматургії так реалістично і нещадно було показано життя соціальних низів, «дна». Життя мешканців костылевской нічліжки таке страшне і безпросвітне, що примушує читачів здригнутися. На «дні» відбувається страшне — морально і фізично гинуть люди, кожен з яких гідний кращої долі. Неможливо представити положення трагічнішого, ніж те, в якому опинилися герої п’єси. Усі вони жертви потворних і жорстоких порядків, що панують в суспільстві, жертви соціального зла. Нещасливий збіг життєвих обставин — і людині не під силу виправити долю, не піднятися, і тоді одна дорога — на «дно».
Різними шляхами потрапили в нічліжку герої п’єси, тепер же у них одна доля, страшна і невідворотна. Їх життя мало чим відрізняється від смерті, недаремно так багато смертей в п’єсі, а розумний Сатин говорить: «Мерці не чують»! Ці «живі мерці» — не найгірші з людей. Багато хто з них мріє про добро, красу. Це Настя, Кліщ, Ганна. Інші змирилися з існуючим станом речей, вони байдужі навіть до злочинів, проте уміють судити про усе вірно і несвідомо сумують про кращий і гідний. І ці принижені, самотні, глибоко нещасні, начисто знехтувані суспільством люди ведуть нескінченні суперечки про категорії філософські, таких, як правда, свобода, праця, рівність, щастя, гордість, чесність, совість, терпіння, смерть. Усе це цікавить їх у зв’язку з ще важливішою соціальною і філософською проблемою: що таке людина, для чого явився він на землю, в чому справжній сенс його буття?
Поступово, але невідворотно усі учасники суперечок встають перед питанням: що краще — істина або співчуття, правда або брехня в порятунок. Проповідник брехні в порятунок, мандрівник Лука, виконує в п’єсі роль утішника. Автор викриває філософію Луки. Сама дійсність, правда життя спростовує брехню Луки, не лише заспокійливу і утішаючу, але і реабілітовуючу і примиряючу, що вже ніяк не прийнятно для людини гідної. Так вважає автор, і тому Лука йде в третьому акті: «Брехня — релігія рабів і хазяїв… Правда — бог вільної людини»! — так говорить протиставлений Луке Сатин, виступаючий резонером.
Людина сильна правдою, якою б вона не була. Філософія Луки потрібна тільки слабким, таким, що не має вже сил боротися за свою долю. У п’єсі звучать горді слова про людину: «Людина — ось правда! Людина! Це -великолепно! Це— звучить… гордо»!. Ці слова різко контрастують із страшною долею мешканців нічліжки. І це неминуче породжує складні питання: чому відбувається так, що люди потрапляють на «дно»? Що робити, щоб життя кожного була б гідна великого звання — Людина? Такі глибокі соціально-філософські проблеми ставить автор у своїй п’єсі.
Леонід Андрєєв писав, що Горький як філософ наполегливо і тяжко шукає сенс буття. «Він нагромадив гору жорстоких страждань, кинув в одну купу десятки різнохарактерних осіб — усе об’єднав пекучим прагненням до правди і справедливості».
П’єса закінчується трагічно, тому що її героям, що потрапили на «дно», вже не піднятися до світла, не відродитися до гідного життя. Але близьке духовне пробудження мешканців «дна», росте їх прагнення до кращого. Так звучить в п’єсі слово Горького — і засудження мороку, і надія на світло.