Олександр Блок був поетом, який не відділяв своє життя від творчості. Він писав в пориві натхнення, але через душу Блоку пройшли усі потрясіння його часу. Ліричний герой його творів помилявся, радів, заперечував, вітав. Це був шлях поета до людей, шлях до втілення у своїй творчості людських радощів і страждань, трагедія «вочеловечения».
Створивши в юнацьку пору чудові по своїй ідейній цілісності «Вірші про Прекрасну Даму», де усе овіяно атмосферою містичної таємниці і дива, що здійснюється, А. Блок підкорить читачів глибиною, щирістю почуття, про яку повідав його ліричний герой. Світ Прекрасної Дами буде для поета тією найвищою нормою, до якої, на його думку, повинна прагнути людина. Але у своєму прагненні відчути повноту життя ліричний герой А. Блоку спуститься з висот краси і виявиться у світі реальному, земному, який назве «страшним світом». Ліричний герой житиме у цьому світі, підпорядкувавши свою долю законам його життя. Робочим кабінетом А. Блоку стане місто — петербурзькі площі і вулиці. Саме там народяться мотиви його вірша «Фабрика», яке прозвучить несподівано гостро навіть для самого поета, що виявляє світ соціальної несправедливості, світ соціального зла. Звідти, з «жовтих вікон», «нерухомий хтось, чорний хтось людей рахує в тиші» і, подібно купринскому Молохові, поглинає їх. Уперше у своїй творчості А. Блок так різко, недвозначно заявив тему народного страждання. Але перед нами не лише пригнічені люди. Ці люди ще і принижені: «Ив жовтих вікнах засміються, що цих жебраків провели».
Тема приниженої знедоленої людини отримує свій подальший розвиток у вірші «На залізниці». Залізниця тут — образ символічний. Перед нами залізниця життя, шлях, позбавлений доброти, людяності, духовності. По цій дорозі їдуть люди, мелькають у вікнах вагону їх особи — «сонні, з рівним поглядом», байдужі до усього. А «під насипом, в рові некошеному», лежить жінка, роздавлена «любов’ю, брудом або колесами», роздавлена життям. Ось еволюція, яку зазнає образ жінки в ліриці А. Блоку — від піднесеної Прекрасної Дами до істоти, знищеної «страшним світом».
Картини бездуховного світу проходять перед читачем у вірші «Незнайомка»: «п’яні окрики», «випробувані дотепники» в казанках, пил провулків, «сонні лакеї», «п’яниці з очима кроликів» — ось, де доводиться жити ліричному героєві. Усе це туманить свідомість людини і править його долею. І ліричний герой самотній. Але ось з’являється Незнайомка:
Дихаючи духами і туманами
Вона сідає біля вікна.
Вдивляючись в неї, ліричний герой хоче зрозуміти, хто перед ним, він намагається розгадати її таємницю. Для нього це означає пізнати таємницю життя. Незнайомка тут — деякий ідеал краси, радощі, а тому преклоніння перед нею означає преклоніння перед красою життя. І ліричний герой бачить «берег зачарований і зачаровану далечінь», те, чого жадає його душа. Але вірш закінчується трагічно: поет розуміє усю ілюзорність своєї мрії : Незнайомка існує тільки в його душі.
У віршах поета звучать «пісні пекла», навколо героя віршів — бісівські «танці смерті», всесвіт порожній, а люди перетворилися на маски, що втратили «ненавмисно» душу.
«Страшний світ» не лише навкруги, він і в душі ліричного героя. Але поет знайде в собі сили, щоб прийти до розуміння свого шляху в житті. Про це його поема «Солов’їний сад». Як жити, куди йти? Чи «покарання чекає або нагорода»? Ось питання, які намагається вирішити для себе ліричний герой поеми. Солов’їний сад — це той світ краси, добра, щастя, який зберіг у своїй душі А. Блок. Але ліричний герой покидає цей край безхмарного щастя. Так тема будинку переходить в тему втечі з будинку. У солов’їний сад проникають звуки навколишнього світу :
Заглушити рокотание моря
Солов’їний гімн не вільний!
Ліричний герой біжить з цього світу, тому що душа не може не чути, а совість не дасть можливість набути щастя удвох. І поет знову повертається в життя, повне праці, поневірянь, знедоленості:
Я вступаю на берег пустинний,
Де залишився мій будинок і осел.
Але ліричний герой вже не знаходить свого будинку, назавжди загублене те, чим він жив раніше. Щастя немає там, в солов’їному саду, але його немає і тут. І поет випробовує тяжку трагедію роздвоєння : роздвоєні розум і душа, розум і серце. А разом з цим приходить і усвідомлення неможливості щастя у цьому світі. Але за цим прихована глибока авторська думка: вибір зроблений правильно, оскільки герой приніс себе в жертву боргу. Єдиний шлях людини у світі — це шлях досягнення світу, яким би жахливим він не був.
Останньою трагедією в житті ліричного героя Блоку, та і самого поета, стає революція, яка випускає на волю все ті стихійні начала, які не можуть бути підвладні людині. Світ рушиться, і як би не хотів Блок побачити попереду Христа, він лише безнадійно вдивляється в похмуру пітьму заметілі. Прагнення Олександра Блока осягнути «страшний світ» привело поета до трагічного фіналу. Але хіба не це передбачав він, коли писав у вірші «До музи»:
Є в наспівах твоїх сокровенних
Рокова про загибель звістка.