Світ поезії Михайла Старицького

70-90-і роки XIX століття в розвитку української поезії позначені ідейними та естетичними шуканнями, прагненням збагатити її тематику, розширити коло проблем, які щодня ставить перед людиною життя. Михайла Старицького, відомого драматурга і театрального діяча, по праву називають також видатним талановитим поетом, який збагатив нашу літературу шедеврами громадянської й інтимної лірики. Сильна, пристрасна особистість митця з особливою силою виявилась у поезіях, присвячених вічній темі: митець і його роль у суспільстві. У віршах «Коли засну навіки», «До М. Лисенка», «Поету» М. Старицький виступає зі своєю програмою: художнє слово має служити народові, захищати його інтереси, будити дух протесту проти кривди й несправедливості, виховувати патріотичні почуття, плекати усвідомлення кожною людиною своєї національної приналежності. Митця поет порівнює з човнярем, що на хисткому човні в горобину ніч бореться з навісною бурею. Так, життя митця нелегке, бо він мусить не тільки сам гідно триматися в цьому шаленому світі, а й підтримувати інших: навчати їх вірити в завтрашній день, сподіватися кращої долі й боротися за неї:
Не бійся вражої наруги;
З святим вогнем іди туди,
Де панування скрути, туги
Та віковічної біди…
Співай, ридай і будь готовий
Замість лаврового — терновий
Вінець узяти на чоло…
В умовах соціального зла доля поета, захисника народу, була важкою, і поет говорить про це в багатьох віршах, визначаючи свій шлях, як «шлях тернистий і трудний», але почесний і славний! Серце поета повне вболівання і глибокого співчуття до знедолених. Образи трудівників села і міста змальовані виразно, правдиво, з любов’ю. Це і виснажені голодом селянки з вірша «Весна», і швачка з однойменної поезії, і бідарі, що в латаних свитках бредуть у березневу непогідь по багнистому шляху — в місто найматися на роботу…
Спина, зігнута в роботі,
На спині брудний платок…
Не смачний, мабуть, голоті
Загорьовний шматок!
Про гірку долю дівчини-сирітки оповідає нам вірш «Сумно і тьмяно. У вікна заплакані…». Сльози підступають до горла, коли читаєш вірш «Край коминка», де змальовується крайня бідність і голодне життя вдови та її дрібних діточок, які в напіврозваленій хаті мерзнуть, не маючи ні тепла, ні шматка хліба. Тематика віршів Старицького розмаїта. Багато поезій присвячено оспівуванню України, її незрівнянної природи, її талановитих і працьовитих людей, звеличенню українського козацтва та його героїчних ватажків. Любов до рідного краю змушує поета не тільки вболівати за його долю, а й вірити в сили народу, будити його національну гідність:
Як я люблю безрадісно тебе,
Народе мій, убожеством прибитий,
Знеможений і темністю сповитий,
Що вже забув і поважать себе.
Особливу сторінку в поетичній спадщині М. Старицького являє інтимна ліри¬ка. Ці вірші відзначаються високою художньою майстерністю, глибоким змістом, навчають цінувати прекрасне почуття любові, берегти його від опошлення, розбещеності, аморальності. Вірші циклу «Монологи по кохання» — це справжні народні перлини. Так, дійсно народні, бо своєю мелодикою, щирістю, задушевністю стоять дуже близько до фольклорних шедеврів. Недарма багато з них стали популярними в народі піснями:
Ніч яка, Господи, місячна, зоряна,
Видно, хоч голки збирай.
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай.
Чистота почуттів молодих людей, їхня ніжність, вірність, оспівані поетом, відгукуються в серцях людей теплою хвилею радості за прекрасне кохання, не отьмарене ні важкими умовами життя, ні непосильною працею. Поет розкриває перед нами ідеал кохання, до якого людство завжди буде прагнути. У золотому фонді української літератури дорогоцінним скарбам сяє поетична спадщина Михайла Старицького.