У прозі А. П. Платонова з’являється новий тип героя — мандрівний філософ, що намагається зрозуміти «зміст приватного й загального існування» і прагнучий знайти шлях до загального щастя. Філософські переконання самого письменника природно передалися й героям його прози, тому, щоб зрозуміти своєрідність внутрішнього миру платоновских героїв, необхідно усвідомити особливості світогляду самого письменника
Непоправний ідеаліст і романтик, Платонов вірив в «життєву творчість добра», в «мир і світло», що зберігаються в людській душі, узорю прогресу, що займається на обрії історії «, людства». Письменник — Реаліст Платонов бачив причини, що змушують людей «заощаджувати свою природу», «виключати свідомість», переходити «зсередини зовні», не залишаючи в душі ні єдиного «особистого почуття», «втрачати відчуття самого себе». Він розумів, чому життя на час «залишає» ту або іншу людину, підкоряючи його без залишку запеклій боротьбі, чому «невгасиме життя» раз у раз гасне в людях, породжуючи навколо морок і війну. Платонов синтезував у своїй творчості ідеї багатьох філософських напрямків і шкіл. Відзвуки цих теорій ми знаходимо в героїв його добутків. Наприклад, упевненість головного героя роману «Чевенгур» у тім, що за допомогою праці можна досягти загального щастя, відсилає нас до філософії «спільної справи» Федорова; а думка про те, що людство — «єдина істота», перегукується з ідеями російського космизма. Останнє особливо близько Платонову і його героям: «Людство — один подих, одна жива, мила істота. Боляче одному, боляче всім. Умирає один, умирають всі». Праця є засобом пізнання миру, з його допомогою людин повинен перемогти сили природи (у світі Платонова природа — ворожа людині стихія), досягти загального щастя. Думка про те, що саме праця — це шлях людства на щастя й засіб пізнання миру, глибоко переживається всіма героями Платонова.
А. Платонов належить до тих нечисленним авторам, хто почув у революції не тільки «музику», але й розпачливий лемент. Він побачив, що добрим бажанням іноді відповідають злі справи, а в задумах добра хтось передбачив для посилення своєї влади знищення багатьох ні в чому не винних людей, що нібито заважають загальному добру. Усе, що було опубліковано з добутків Платонова до останнього років, не могло дати повного подання ні про його моці як письменника, не зробити тої роботи з формування духовності людини, що виявилася під силу таким добуткам, як «Котлован», «Чевенгур», «Ювенільне море».
Платонов ні на кого ні схожий. Кожний, хто вперше відкриває його книги, відразу ж змушений відмовитися від звичної швидкості читання: око готове сковзати по знайомих обрисах слів, але при цьому розум відмовляється поспівати за часом. Якась сила затримує сприйняття читаючі на кожному слові, кожному сполученні слів. І тут не таємниця майстерності, а таємниця людини, розгадування якого, по переконанню Достоєвського, є єдину справу, гідне того, щоб присвятити йому життя. Герої Платонова говорять про «пролетарську речовину» (сам Платонов говорив про «соціалістичну речовину»). У ці поняття він включає живих людей. У Платонова ідея й людина не зливаються. Ідея не закриває людину наглухо. У його добутках ми бачимо саме «соціалістичну речовину», що прагне із себе самого побудувати абсолютний ідеал. З кого ж складається живе «соціалістична речовина» у Платонова? З романтиків життя в самому повному змісті слова. Вони мислять масштабними загальнолюдськими категоріями й вільні від яких би те не було проявів егоїзму. На перший погляд може здатися, що це люди з асоціальним мисленням, оскільки їхній розум не відає ніяких соціально — адміністративних обмежень. Вони невибагливі, незручності побуту переносять легко, як би не зауважуючи їх зовсім. Звідки ці люди приходять, яке їхнє минуле, не завжди можна встановити, оскільки для Платонова це не найважливіше. Всі вони — перетворювачі миру. Гуманізм цих людей і цілком певна соціальна спрямованість їхніх устремлінь полягає в поставленій меті підкорити сили природи людині. Саме від них треба чекати досягнення мрії. Саме вони когданибудь зможуть звернути фантазію в реальність і самі не помітять этого. Цей тип людей представлений інженерами, механіками, винахідниками, філософами, фантазерами — людьми розкріпаченої думки. Герої — Романтики Платонова політикою як такий не займаються. Вони розглядають революцію, що свершились, як вирішений політичне питання. Усі, хто цього не хотів, зазнали поразки. І ще тому вони не займаються політикою, що на початку 20 — х років нова радянська держава ще не зложилася, зложилася влада й апарат влади
Друга група персонажів — це романтики битви, люди, що сформувалися на фронтах громадянської війни. Бійці. Надзвичайно обмежені натури, яких у масовому порядку звичайно породжує епоха битв. Безстрашні, безкорисливі, чесні, гранично відверті. Усе в них запрограмовано на дію. У силу зрозумілих причин саме вони, що повернулися із фронту, користувалися в перемігшій республіці беззастережною довірою й моральним правом на керівні пости. Вони приступають до справи з найкращими намірами й із властивої ним енергією, але незабаром виявляється, що більшість із них у нових умовах чисто автоматично керує так, як командувало полками й ескадронами на війні. Одержавши пости в керуванні, вони не вміли ними розпорядитися. Нерозуміння що відбувається породжувало в них підвищену підозрілість. Вони заплуталися у відхиленнях, перегинах, перекосах, ухилах. Безграмотність була тим ґрунтом, на якій розцвітало насильство
У романі «Чевенгур» Андрій Платонов зобразив саме таких людей. Одержавши необмежену владу над повітом, вони в приказному порядку вирішили скасувати працю. Міркували приблизно так: праця — причина народних страждань, оскільки працею створюються матеріальні цінності, які приводять до майнової нерівності. Стало бути, треба ліквідувати першопричину нерівності: праця. Годуватися ж треба тим, що природа народжує. Так, по своїй безграмотності, вони приходять до обґрунтування теорії первіснообщинного комунізму. У героїв Платонова не було знань і не було минулого, тому їм усе заміняла віра. Із тридцятих років окликає нас Платонов своїм особливим, чесним і гірким, талановитим голосом, нагадуючи, що шлях людини, при якому би соціальному й політичному пристрої той не жив, завжди важкий, повний знаходжень і втрат. Для Платонова важливо, щоб не була зруйнована людина. Багато чого ріднить письменника Андрія Платонова з його персонажами — правдошукачами: та ж віра в існування якогось «клану загального життя», ті ж мрії про революційну перебудову всього життя й не менш, ніж у масштабі всього людства, всесвіту; та ж утопія загальної колективної творчості життя, у процесі якого народжуються «нова людина» і «новий мир». У пізніх розповідях Платонова («Фро», «Повернення») мандрівки героїв у пошуках любові й самих себе змушують їх робити вчинки, що виходять за межі обивательського поняття норми. У розповіді «Фро» чоловік головної героїні, інженер, їде у відрядження на Далекий Схід. Фро не може жити без нього й посилає чоловікові телеграму про нібито свою смерть, примушуючи повернутися. В «Поверненні» головного героя, фронтовика Іванова, змушують повернутися в родину його власні діти, хоча він сам готовий уже піти назавжди. Платоновские герої знаходять будинок тільки в результаті болісного духовного пошуку, і це знаходження стає поверненням до самого себе, до своїх джерел
Своєрідність внутрішнього миру героїв Платонова зв’язано ще й з особливим, «утрудненим», процесом висловлення. Думкам героя дуже важко знайти вираження в мові. Платоновские герої — люди «недорікуваті й неможные». У повісті «Котлован », коли один з робітників хоче поцікавитися у Вощева, що він робить у їхньому бараку, це просте питання приймає таку дивну й «важку» форму: «Ти навіщо тут ходиш і існуєш?».
Своєрідність внутрішнього миру платоновских героїв обумовлено напруженими філософськими пошуками самого письменника. Платонов створює новий тип героя — тип мандрівного філософа, що намагається зрозуміти «зміст приватного й загального існування». Герої Платонова пізнають щастя й істину через працю. У пізній творчості письменника герої зайняті важкими пошуками самих себе, своїх джерел