Коли я писала вірші, я жила
тими ритмами, які звучали
у героїчній історії моєї країни.
А. Ахматова
Хто, як не поет, відчуває швидкоплинність часу? Ганна Андріївна Ахматова своєю чуйною душею і незвичайною інтуїцією відчувала час майже матеріально. Спочатку біг його, плавний і мірний, пізніше сприймається нею як неостановимая лавина, що змітає усе на своєму шляху.
Що війни, що чума? — кінець їм видно швидкий.
Їм вирок майже вимовлений.
Але хто нас захистить від жаху, який
Був бігом часу колись наречений?
Ці вірші написані в останні роки життя, коли перед мудрим поглядом Ганни Андріївни вставали давно минулі роки, передчасно загиблі рідні і близькі. Вона своїм гарячим чуйним серцем не могла примиритися з такою роковою неминучістю. Ні, розумом вона розуміла, але душею прийняти не могла невідворотності цього явища, що поглинає усе і уся. У ранній молодості думки про плин часу світлі і прекрасні, тому що мчать на легких крилах очікуваного щастя.
Я навчилася просто, мудро жити.
Дивитися на небо і молитися Богові,
І довго перед вечором бродити
Щоб тамувати непотрібну тривогу.
Коли шарудять в яру лопухи
І никнет гроно горобини жовто-червоної.
Складаю я веселі вірші
Про життя тлінне, тлінне і прекрасне.
Трагічні мотиви з’являються в ліриці Ахматовой в 1914 році, услід війні, що грянула, відокремила різкою рисою безтурботну молодість від зрілості, що настала. Відбувається своєрідна переоцінка цінностей, коли на ваги кладеться вже людське життя.
Думали: жебраки ми, немає у нас нічого
А як стали одного за іншим втрачати
Так, що зробився щодня
Поминальним днем,—
Почали пісні складати
Про велику щедрість божу
Та про наше колишнє багатство.
Але Ахматова не була б великим поетом, якби жила тільки минулим. Вона сміливо зробила крок вперед до нової, ще невідомої їй епохи. Ганна Андріївна прекрасно розуміла, що час неостановимо і потрібно бути з ним нарівні, навіть трохи попереду, якщо ти поет і «володар дум».
Я тільки сію. Збирати
Прийдуть інші. Що ж!
І жниць тріумфуючу рать
Благослови, о боже!
Неодноразово у віршах Ахматовой з’являється годинник — символ часу. Спочатку дитинства, що безтурботно відлічують золотий час, і юності, потім небагато зловісні, примушуючі наполегливо думати про тлінність життя, а що пізніше — знову лише байдуже відстукують відпущений їй час.
Пішла до інших безсоння-доглядальниця,
Я не терплю над сірою золою
І годинника веж крива стрілка
Смертельною мені не здається стрілою.
Дуже часто в ліриці Ахматовой звучить мотив ворожби і передчуття. Вона вірна традиціям російської класики, в якій поет завжди провидить крізь простір і час, відчуває те, що приховано від очей звичайної людини. Ця здатність іноді лякає Ганну Андріївну, вона не хоче знати, що чекає її, побоюючись, що обтяжливі передчуття накличуть біду на рідних і близьких їй людей.
Я загибель накликала милим,
І загинули один за іншим.
О, горе мені! Ці могили
Передбачені словом моїм.
Як ворони крутяться, чувши
Гарячу свіжу кров.
Так дикі пісні, тріумфуючи.
Моя насилала любов.
Зловісним і страхітливим відчувається час, описаний в «Реквіємі». Безжальні репресії, неприйняття будь-якого інакомислення, частенько вигаданого, характерні для цього періоду. Не обійшла біда і Ахматову, повною мірою її було досить горя, що заповнило усю Росію.
Це було, коли посміхався
Тільки мертвий, спокою рад,
І непотрібним привіском бовтався
Біля в’язниць своїх Ленінград.
Сімнадцять місяців кричу,
Зву тебе додому
Кидалася в ноги катові,
Ти син і жах мій,
Усе переплуталося навік
І мені не розібрати
Тепер, хто звір, хто людина,
І довго чи страти чекати.
Ганна Андріївна Ахматова прийняла, розділила, по змозі намагаючись ушляхетнити і гуманізувати, свій час. І коли прийшла її черга піти, я упевнена, Земля осиротіла. Чую вічний дзвін, який дзвонить по Ахматовой, викликаючи в пам’яті її прекрасні і трагічні рядки.
Ти не вип’єш, тільки пригубиш
Цю гіркоту з самого глибу —
Цієї нашої розлуки звістка.
Не клади мені руки на тім’я —
Нехай навік зупиниться час
На тобою цьому годиннику.
Нас несчастие не мине
І зозуля не закує
У обпалених наших лісах…