З невимовного болю Франкової душі постала збірка «Зів’яле листя». А тому й пісні в ній — «то голосні ридання», «підстрелені пташки», зойки враженого серця. Під тягарем життєвих обставин поет втомився, знесилився, почувався «зра¬неним звіром», що тікає в нетрі, щоб у своєму барлогу вмирати. Любовна драма надломила його морально, надірвала душу, переповнила все його єство нестерпною мукою. Тричі йому «являлася любов», тричі «в руці від раю ключ держала» і тричі поет втрачав надію на щастя. Нерозділене кохання залишило по собі «невтиши¬му тоску», засипавши снігом сподіване: «Замерзли в серці мрії молодечі, ілюзії криниця пересохла». Іван Франко знесилився, відчув неймовірну втому і пекучий біль, з якого й постали оті «ридання голосні» — пісні.
«Є в «Зів’ялому листі», — пише Дмитро Павличко, — речі такої красоти і глибинності, що їх сміливо можна віднести до найгеніальніших творів світової любовної лірики». Рядки Франкової поезії нас просто чарують:
Як почуєш вночі край свойого вікна,
Що щось плаче і хлипає важко,
Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,
Не дивися в той бік, моя пташко!
Се не та сирота, що без мами блука,
Не голодний жебрак, моя зірко;
Се розпука моя, невтишима тоска,
Се любов моя плаче так гірко.
Франко створив у збірці «Зів’яле листя» узагальнений і абстрактний образ жінки. Він то підіймає її до неба, то кидає на дно. Одна «лілея біла», «мов метелик», «невинна, як дитина»; друга — «гордая княгиня», «тиха та сумна», «мов святиня»; третя — «женщина чи звір», «сфінкс», «мара», «з гострими кігтями». А ми бачимо одну: сила майстерності Франкової така, що перед нами не три особи, а три силуети однієї і тієї ж жіночої постаті, три грані одного кристала. В одному образі, як в усмішці Джоконди, безліч відтінків гордості й гіркоти, непорочності й розуму, стриманої одержимості й прихованої іронії.
Збірка «Зів’яле листя» цікава тим, що в ній відображені любовні страждання непересічної, могутньої духом людини. Ліричний герой збірки, можливо, найскладніша постать у всій Франковій поезії. Це жива, багатюща, палка й глибинна натура. Франко малює любов як діяння, як найвищий витвір душі. Його любов до жінки — велична, всеохоплююча, правдива.