Взявши собі колись за зброю правду, поставивши перед собою мету «брехню палить», Дмитро Павличко все своє життя прожив борцем за народні ідеали. За правду на землі. Та чи була потрібна правда владі, за якої жив поет-громадянин?! Мабуть, ні. Бо як інакше можна пояснити той факт, що 18 тисяч примірників ( весь тираж) книжки з промовистою назвою «Правда кличе!» було вилучено з обігу і знищено чиновним начальством радянської влади?! І все це було зроблено тільки через одну поезію цієї книги, поезію, що містила правду. Це поезія «Коли помер кривавий Торквемада…».
Чому ж так налякав представників влади вірш про Томаса Торквемаду — жорстокого іспанського інквізитора, що засудив на спалення понад вісім тисяч «невірних»? Що їм до нього? Та читаючи цей вірш, не важко провести алегорію між Торквемадою і «вождем усіх часів і народів» — інквізитором двадцятого століття, що винен у смерті десятків мільйонів безневинних людей, людей, які могли б прославити країну, людей, які не могли закривати очі на те, що відбувалося навколо їх, людей, які не схотіли приймати «віру» вождя. Цей вождь зібрав навколо себе сподвижників-душепродавців, донощиків, катів, що склали могутній чиновницько-бюрократичний клан. Саме вени, члени цього клану, представники влади, пізнали себе в образах поплічників і холуїв кривавого Торквемади, які, одягнуті в лахміття, як старці, підступні пастухи», пішли своєю країною, щоб відчути настрої народу, придивитися до людей, віднайти «невірних». Саме вони боялись, щоб не схитнулась їхня влада, намагалися зберегти свою владу й чини. Саме вони представля ті той могутній апарат гноблення, винищення людини, що був створений їх керівником, але мав силу і після його смерті. Тому Дмитро Ми кличко і застерігав народ, закликав бути пильним, не довіряти підступним чиновникам:
Вони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали.
Не усміхались навіть крадькома;
Напевне, дуже добре пам’ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!
Алегорія дуже прозора, тому цілком зрозуміла реакція чиновницько-бюрократичного апарату, що злякався правдивого слова поета, що злякався перспективи втрати влади.
Викриваючи нищівний режим тоталітарної системи, яка панувала у Радянському Союзі, Дмитро Павличко застерігав своїх співвітчизників, щоб вони були пильними, попереджував, що колесо Істрії може повернутися назад, і що тоді знову настануть 1932—33 роки.