Павло Грабовський увійшов у нашу свідомість передусім як страдник, політичний засланець, чиє коротке життя було повністю віддане боротьбі за волю і щастя народу. Вражає сама його біографія: 20 років заслання — все свідоме життя!
Перебуваючи в Сибіру, далеко від України, він не забув ні Батьківщини, ні рідної мови.
У творах П. Грабовського багато сумних картин, багато туги й болю — адже життя його було трагічним. Та разом з безрадісними мотивами є також ноти надії і віри в краще життя, в перемогу добра і щастя. Вірш «Не раз ми ходили в дорогу» — це розповідь про тяжкий шлях, яким ідуть шукачі «правдивої цілі». Але ж вони чітко усвідомлюють, куди «бредуть», головне, вірять у щасливий кінець:
Борців не лякає кінець:
Борців не лякають пригоди:
Шлях, мочений кров’ю та потом,
Нас виведе в панство свободи
Не нині, не завтра, так потім!
Скільки треба мати душевного здоров’я, оптимізму, щоб з далекого Сибіру звертатися до земляків-українців і нагадувати їм про «давню славу» рідної землі. Не можна допустити, щоб вона «зогнила в могилі», треба відновити її, а для цього — об’єднатися на шляху «любові та освіти».
Яким же бачиться Грабовському майбутнє українського народу? Відповідь на це питання знаходимо у невеличкому вірші «До Русі-України». Найперша риса цього майбутнього — воля, відсутність «віковічного ярма». Лише за цієї умови «велич простого народа» запанує на Русі, а «чарівна селянська врода» ростиме в коханні та красі.
Люблячи свою Україну, Грабовський з повагою ставився до інших країн, тому й майбутнє рідного народу мислилося йому мирним, щасливим і «у згоді з ближніми всіма».
Найповніший образ майбутнього українського народу знаходимо у вірші «Прийде день великої відради». Тут нове життя, як раніше у Шевченка, порівнюється з раєм. Що ж у ньому буде? Згода, рівність, свобода. Ще один образ, знайомий з часів Кобзаря: «В сім’ї народів вільних раб-народ забуде про ярмо». «Ясна годинонька» — це час, коли не буде хижаків, не буде «змагань деспотських чи тупих». Прозріють сліпі, «загнічені», «прокинуться від сну» й одженуть «минувшину криваву».
Як бачимо, Грабовський багато в чому повторює Шевченка. Таж сама мрія про рай, те ж сподівання на «прозріння» і «пробудження». По-моєму, це все закономірно. Адже обидва поети — однодумці, борці за визволення рідного народу, за його краще життя. Навіть якщо Грабовський і повторив свого великого попередника, то це були не голі слова — це була правда, підтверджена власним життям — подвигом в ім’я народу.