Я сповідую Гамлета

Звичайно, я не священик, і права сповіді не маю, та і не бажаю цього. Але те, що я хочу сьогодні сказати про мого улюбленого героя Гамлета, дає мені все-таки шанс стати його сповідником в основному значенні цього слова. А ще я вибрала для себе друге значення — приймати від сповідуваного як дар його кращі якості, приймати, а не відторгати. Адже в Гамлеті стільки багатства душі людської, стільки мужності і самозречення, стільки сили і краси! Недаремно він — сучасник прекрасної епохи Відродження!
Сповідь — це визнання, покаяння, прохання про пробачення, про спокутування гріхів людських перед Богом, перед людьми. І ніколи не пізно зробити це визнання, адже чим більше чоловік аналізує свої кроки по життю, тим більше він розуміє сенс прожитого.
Епоха Ренесансу поставила мету прославити людину над світом мракобісся, несправедливості, жорстокості і деспотизму. Немає і ніколи не буде нічого вищого і в той же час низиннішого, ніж людина. Це була епоха прозріння, саме про це говорить Гамлет, після смерті батька навколишній світ, що побачив в іншому світлі : «Мені так ніяково, що цей квітник всесвіту, земля, здається мені безплідною скелею». Що ж сталося?
Смерть батька зірвала романтичну пелену з очей героя-романтика, гуманіста, освіченої і ранимої людини. Сенс життя юного Гамлета полягав в знаннях — і він вчився; у пошуках сенсу життя — і він бачив його в служінні своїй батьківщині; у вірі в глибоку і безкорисливу людську дружбу — і він вірив і дружив з тими, хто потім зрадив його. Як же я по-людськи розумію Гамлета! Я бачила його люблячим сином, що любить Офелію. Одним словом пояснює він усю подію: зрада. До кого йти? До матері, що розділила подружнє ложе зі вбивцею батька? До дядька — вбивці батька? До Розенкранцу, Гильденстерну, що зрадило душу Клавдію? А може бути, усе розірвати? Покінчити з життям? Я мимоволі страждаю, коли Гамлет ставить своє питання: «Бути або не бути»? Я бачу в нім сильну талановиту натуру, якій так рано ще йти з життя. Ні, Гамлет, бути!
Кого з нас не заставало зненацька подібне питання в дріб’язкових життєвих ситуаціях? Але як мізерне це нове зіставлення горя Гамлета з нашим тимчасовим утрудненням. Ось він, Гамлет, що піднявся над своєю особистою трагедією, адже «Данія — в’язниця», «століття розхиталося». Королівством править злочинець, в Гамлеті не просто почуття ненависті і бажання мстити кров’ю, в нім борються роздуми про добро і зло, про людську слабкість і силу, про боротьбу з несправедливістю. Як же чесний принц, як самокритичний, як повний відваги! Він зневажає себе за легкодухість і нерішучість. Так багато йому довелося в собі змінити, переламати! З люблячого сина перетворитися на грубіяна, що ненавидить матір, і насмішника, з повного життя і бажань розумного юнака перетворитися на божевільного з ясним розумом. Він з’являється перед нами актором, режисером усього трагічного спектаклю, в якому зроблена ставка не на життя, а на смерть. Я з Гамлетом — в усьому. Мені не в чому йому докорити, у мене немає аргументів, щоб назвати його боягузом, зрадником, неробою. Я сповідую, тобто приймаю в Гамлеті усе.