Як я пізнала істинну цінність речей (твір-замітка в газету)

На усе літо батьки відправили мене відпочивати до бабусі. Я довго не могла звикнути до ритму життя невеликого села : встають зі сходом сонця, як вони говорять «з першими півнями», виганяють на пасовищі худобу, возяться в саду і городі. «Навіщо так рано»? — запитала я у бабусі. Бабуся посміхнулася і відповіла мені: «А ти, внучка, вийди в город годинничків в дванадцять і спробуй бур’яни повискубувати, грядки проглянути, підійди до малинника і ягідки позбирай». Наступного дня, дочекавшись дванадцяти годин дня, сонного для села часу, я вийшла в город, бабуся йшла слідом за мною.
— Внучка, он біля моркви молоді бур’яни вибилися, висмикни їх…
Я підійшла до густого і високого бадилля моркви.
— Бабуся, але ж це ж молода симпатична травичка, нехай собі росте.
— Ні, дитинка, ця трава дуже швидко росте, і живиться вона тими ж соками, які потрібні моркві. Якщо бур’ян не прибрати, його корені забиратимуть усе, і морква виросте маленька і не така смачна.
Поки ми з бабусею обійшли увесь город, в малинник мені вже йти не хотілося. Сонце безжально обпалювало мої плечі, піт градом стікав з мене, і я зрозуміла, що ранок — самий кращий час для роботи.
Я навчилася рано вставати кожен ранок, приносити воду з колодязя, годувати курей і качок, прополювати, розпушувати і поливати грядки. А через декілька тижнів ми з бабусею вже їли перші овочі, дбайливо вирощені нами. Мене наповнювало почуття гордості, що я теж допомогла їм вирости.
Коли до кінця літа я приїхала додому, у мене сформувався інший погляд на усі речі, якими я користуюся. Адже скільки праці невідомих мені людей вкладено в ту ж книгу, яку я люблю, в той же хліб, який я їм. Праця в селі, про яке я ніколи і не думала, відкрила мені двері до розуміння і оцінки багатьох речей.