Вы здесь: Главная > Шкільні твори > Жанр антиутопії в російській літературі (1 варіант)

Жанр антиутопії в російській літературі (1 варіант)

 

Що буде завтра, до чого я йду? Питання, що вічно хвилює людський розум. Завтра настає, а відповіді немає. Майбутнє, як недосяжний горизонт, незмінно залишається загадкою для людини.

Дні складаються в роки, роки утворюють віки, а людська свідомість наполегливо намагається підняти завісу, що відділяє сьогодення від майбутнього. Така вже натура людини, що не хоче він крокувати в невідомість, а тому потрібні йому міфи, казки, фантастичні образи (утопії і антиутопії), теорії завтрашнього дня, де виражається його не завжди усвідомлена мрія про щасливе майбутнє.

Нужда в переосмисленні минулого і сьогодення, в моделюванні майбутнього суспільства особливо гостро встає в критичні періоди історії, коли люди усвідомлюють, що більше не можна жити так, як вони жили досі.

І першими відгукуються на вимоги часу люди мислячі, такі, що мають багату уяву і тонку інтуїцію : письменники, поети, філософи, учені. Вони віддають свої сили і знання пошуку істини, створюють нові моделі майбутнього, спонукають людину до дії і застерігають від невірних кроків.

Мрії про «золоте століття», про побудову досконалого суспільства знайшли своє вираження в утопіях — нездійсненних, нездійсненних, ідеальних моделях майбутнього. Найвідомішими творцями утопічних теорій є Томас Мор (автор книги «Утопія»), Кампанелла, Сен-Симон, Шарль Фур’є, Роберт Оуен.

У російській літературі ідею утопічного соціалізму якнайповніше відбив Н. Г. Чернишевський в романі «Що робити»?, який був опублікований в 1863 році. У Росії XIX століття, в період загострення соціальної і політичної боротьби, бунтуючі уми шукали нові ідеали, створювали нових героїв.

Суспільство майбутнього, спроектоване Н. Г. Чернишевським, засновано на соціалістичних принципах свободи, праці, рівності. Люди, що будують його, такі, як Лопухів, Кирсанов, Віра Павлівна, Рахметов, — це цілеспрямовані, безкорисливі, високоморальні особи. Їх мета — світ щасливих людей, міцних морально і фізично. «Тут немає ні спогадів, ні побоювань нужди або горя; тут тільки спогади вільної праці в полювання, достатку, добра і насолоди, тут і очікування тільки усього того ж попереду».

Проте щоб досягти гармонії, про яку мріє Достоєвський, треба вчинити великі зміни як у навколишньому світі, так і в самій людині. Так, людина може сконструювати машини і поставити їх собі на службу, зробити родючими безживні пустелі. Але як бути з самою людиною? Чи вдасться йому коли-небудь позбавитися від своїх вад, переступити через жадність, користь, заздрість, лінь? Якщо так, то ким стане людина без таких властивих йому людських слабкостей? Богом або Звіром? Що ж це буде за мир такий, де панує тільки радість і достаток, де немає протиріч і одвічної боротьби добра із злом, без якої життя людини нудне і безглузде?

Та і чи можлива побудова такого суспільства? Життя показало, що ні. Але ось настав XX століття. Він приніс з собою нові проблеми. Їх осмислення і моделювання завтрашнього дня знайшли своє віддзеркалення в антиутопіях. На відміну від утопії, тобто ідеально хорошого суспільства, антиутопії проливають світло на епоху, в якій вони народилися, відбивають її страхи і надії, ставлять людину перед моральним вибором. Героєм антиутопій частенько стає людина, яка пробує будувати своє життя згідно з уявленням про духовну гармонію, не співпадаючу з дійсністю, що оточує його. Найбільш відомих антиутопій належать «Чевенгур» і «Котлован» А. Платонова, «Об чудовий новий світ» О. Хаксли, «Скотний двір» і «1984» Дж. Орвелла, «Ми» Е. Замятина. Читаючи ці твори, ми думаємо не про прийдешні століття, а про те, що тривожить нас сьогодні.

У романі Е. Замятина «Ми» передусім привертає увагу ту, з якою точністю автор описав наш час, зображує державу технократії і передбачивши розвиток техніки, освоєння космічного простору. Але набагато важливіше ті моральні проблеми, які поставив письменник у своєму творі.

Математично раціональний, «до зубів» механізований світ, зображений в романі Замятина «Ми», світ Єдиної Держави відгороджений Зеленою Стіною з прозорого скла від «безрозсудного, потворного світу дерев, птахів, тварин». Мешканці Єдиної Держави вже давно не люди. Це числа, запрограмовані машини, керовані всемогутньою рукою Благодійника, ведучого їх до великої мети — перемоги розуму над Всесвітом. Усі вони гвинтики одного злагоджено працюючого механізму. Тут діє закон організованої людської маси : я — ніщо, ми — сила.

І Орвелл в романі «1984» показав тоталітарну державу Океанію, в якому над громадянами безмежно панує потужний партійний апарат. Стеженню, постійному спостереженню піддаються не лише тіла, але і думки громадян Океанії. Куди не подивишся, всюди натрапляєш на «невсипуще» око Старшого Брата. У державі Океанія без зусиль вгадується силует недалекого минулого нашої країни. Бездуховність, знеособлення, втрата людської індивідуальності в тоталітарному суспільстві — ось чого боялися і від чого застерігали письменники у своїх романах про майбутнє.

Автори антиутопій не лише створюють образ майбутнього, але і роз’яснюють, якою ціною досягнуте загальне благоденствування, на яких принципах будується «земний рай». Герої Орвелла щиро повірили, що чорне — це біле, і віра ця була досягнута безперервною зміною минулого. Як свідчило мудре (партійний) гасло Океанії : «Хто управляє минулим, той управляє майбутнім; хто управляє сьогоденням, той управляє минулим». Знищення минулого, стирання пам’яті, позбавлення від людських почуттів — ось що лежить в основі цих суспільств. І ці принципи виявляються настільки жорстокими, несправедливими, що виникає питання: а чи потрібне людству суспільство, побудоване такою ціною? Чи потрібний рай, дорога до якого вимощена черепами? І в глибинах свідомості деяких героїв романів виникає лякаюче, нез’ясовне почуття, сумнів, бажання бути нехай недосконалим, але людиною, а не «розумним числом». І, можливо, у рамках антиутопії знову народжується утопія, міф про майбутнє. Тому герой «1984» Уїнстон присвячує свій щоденник майбутньому або минулому — часу, коли «думка вільна, а люди відрізняються один від одного і живуть не самостійно». І герой замятинского роману Д-503 також переконується, що в нім не померла душа, не вивітрилася фантазія (нехай він і випробовує від цього непереборний жах). Тим самим автори антиутопій, розглянувши контури тоталітарних технократичних режимів, вказують на протидію, яка зароджується в надрах режиму, що зробив усе, щоб витравити ідею свободи.

Антиутопія здається оберненою в майбутнє, оскільки в ній завжди є присутніми елементи фантастики. Але це, швидше, літопис подій теперішнього часу, свідоцтво того, що суспільство близьке до катастрофи. Це не песимістичний прогноз, а попередження людству…

Ми стоїмо на порозі XXI століття. І нам належить будувати нове суспільство. Можна «зруйнувати до основи» старий світ, струсити його прах з наших ніг«. Але не можна побудувати майбутнє, начисто відкинувши минуле, його помилки і досягнення. Жовтень 1917 року і сучасна історія Росії доводять це. І прав був Микола Гумилев, сказавши:

Сонце, спали сьогодення

В ім’я прийдешнього,

Але помилуй те, що пройшло.

Яким буде XXI століття? Що принесе він людству?

Біль і тривога сьогоднішнього дня — Чорнобиль, локальні війни, забруднення довкілля, нові, невивчені хвороби і багато що інше.

Так яким буде майбутнє? Хто дасть відповідь?!