«Росія занадто мало відома росіянам». Ці слова, сказані Олександром Сергійовичем Пушкіним більше ста п’ятдесяти років назад, зараз, на порозі третього тисячоліття, сприймаються як сумне одкровення… На жаль, не в меншій мірі відносяться вони і до знання про самого поета. Адже Пушкін — це не просто література. Не просто — культ. Це — осереддя російського духу, приклад істинно російській суті. Та і чи може бути інакше? Адже саме у видатних особистостях знаходять найбільш яскраве вираження властивості національного характеру. А, як добре відомо, глибинна суть російської національної душі «непідвладна чужоземним мудрецям»…
Ось так само і Пушкіна іноземці зрозуміти не можуть, хоча літературу уміють цінувати досить точно. Лише дуже небагато з них здатні відчути в пушкінських рядках щось незвичайне, заворожливе. Якщо ж говорити про російських людей, то вони уперше стикаються з Пушкіним ще в ранньому дитинстві. Так сталося і зі мною. Я навіть не можу зараз точно згадати, коли вперше побачив портрет поета, почув його вірші, так давно це було… І з тієї пори, підпавши під чарівність пушкінських рядків, не перестаю до них повертатися. Правда, останнім часом, віддаючи данину детективам, що заполонили книжковий ринок, і фантастичним трилерам, — все рідше і рідше. Каюся в цьому. Та все ж — повертаюся, зазвичай тоді, коли мені буває сумно, коли мене щось гнітить. У такі хвилини, узявши в руки том Пушкіна, я як би відкидаю від себе усі неприємності і, з насолодою занурившись в читання, відчуваю прилив нових сил, надихаюся новими надіями… Чому так відбувається? Цього я не знаю. Для мене, як і для багатьох інших російських людей, Пушкін — дивовижна таємниця. Я можу лише сподіватися, що таємниця ця коли-небудь трохи відкриється і для мого серця.
Але я, здається, трохи відволікся від теми твору. Отже, поговоримо про значення Олександра Сергійовича Пушкіна для Росії і російської культури. Поза сумнівом, що воно дуже велике.
По-перше, тому, що Пушкін — видатний поет, майстер универсальнейшего з мистецтв — мистецтва слова. В зв’язку з цим хочеться привести слова іншого великого російського поета — Ганни Ахматовой. Ось вони: «Вірші Пушкіна дарували дітям російську мову в найдосконалішій його пишності, мова, яка вони, можливо, ніколи більше не почують і на якому ніколи не говоритимуть, але який все одно буде при них як вічна коштовність».
По-друге, тому, що Пушкін зробив російську мову досконалою, світовою. А тому у наш час не викликає ніяких сумнівів, що «говорити по-російськи» — означає «говорити на пушкінській мові».
По-третє, тому, що Пушкін — загальновизнаний глава і класичний зразок усієї читаної, живої, новітньої російської літератури. Вже сучасники поета побачили в нім «сонце нашої поезії».
І, нарешті, четверте. Ще за життя Пушкіна, в 1832 році, Гоголь сказав про нього наступне: «Пушкін є явище надзвичайне і, можливо, єдине явище російського духу : це російська людина в його розвитку, в якому він, можливо, явиться через 200 років». Письменник був абсолютно прав. У російській свідомості Пушкін дійсно став незрівняною величиною.
Так, Пушкін великий, а тому велике і його слово. І в цьому немає нічого дивовижного, адже велич істинних поетів саме в їх слові і проявляється. Могутня, величезна душа Пушкіна народила слова надзвичайні : заворожливі, підкорюючі, неповторні, приголомшливі… Приголомшливі душу людей звичайних, передавальні їм почуття «невимовні»… Хіба можна без внутрішнього здригання читати, наприклад, такі рядки:
…душа в заповітній лірі
Мій прах переживе і тленъя втече?
Не можна, звичайно. Ось і корчуся я внутрішньо, відчуваючи під словами цими шок, пережитий колись великою душею Пушкіна.
Чи, хіба можливо не відчути якийсь радісний сенс життя, що проривається крізь рядки, приміром, «Вакхічної пісні» :
Хай живе сонце, та сховається пітьма!?
Ні, неможливо. Адже слова ці — пророче заклинання поета…
Ось в чому — «диво» пушкінських рядків. Ось в чому «таємниця» Пушкіна. Вона — в його Слові. Чи так треба дивуватися з того, що Пушкін став невід’ємний від Росії, а Росія — від нього?! Він великий, тому що народжений великим народом. І народ цей просто зобов’язаний бути його гідним…
Починаючи від Пушкіна, російські люди не можуть інакше мислити себе, як тільки великою світовою нацією. Тому і сказав про Пушкіна Тютчев :
Тебе, як перше кохання
Росії серце не забуде.
І завершити свій твір мені хочеться словами: «Справжнє царство Пушкіна ще попереду, можливо, істинні пушкінський день ще прийде».
Та він прийде, пушкінський день, і освітить весь світ.