Зображення глибокого, безкорисливого почуття любові, багатства духовного світу героїв і причин, що зумовили трагічність їх доль (По повістях А. І. Купріна)

Жити — так жити
любити — так вже закохуватися.
У місячному золоті цілуйся і гуляй
Якщо ж хочеш мертвим поклонятися
Те живих тим сном не отруюй.
С. Єсенін
Відкриваєш зібрання творів А. І. Купріна і поринаєш в дивовижний світ його героїв. Усі вони дуже різні, але в них є щось, що примушує співпереживати їм, радіти і засмучуватися разом з ними.
Незважаючи на безліч драматичних ситуацій, в його творах життя б’є ключем. Його герої — люди з відкритою душею і чистим серцем, що повстають проти приниження людини, намагаються відстояти людську гідність і відновити справедливість.
Одній з найвищих цінностей в житті А. І. Купріна була любов, тому у своїх повістях «Поєдинок», «Гранатовий браслет», «Олеся» він зачіпає цю животрепетну для усіх часів тему. Ці твори об’єднують загальні риси, найголовніша з яких — трагічність доль головних героїв. Здається, що не в одному з прочитаних мною літературних творів тема любові не звучить так, як у Купріна. У його повістях любов безкорислива, самовіддана, не прагнуча нагород, любові, для якої вчинити будь-який подвиг, піти на муки зовсім не праця, а радість.
Любов в творах Купріна завжди трагічна, вона свідомо приречена на страждання. Саме така всепоглинаюча любов торкнулася поліської відьми Олесі, яка полюбила «доброго, але тільки слабкого» Івана Тимофійовича. Героям повести «Олеся» судилося було зустрітися, провести чудові хвилини удвох, пізнати глибоке почуття любові, але їм не судилося було бути разом. Таку розв’язку зумовили багато причин, залежних як від самих героїв, так і від обставин.
Повість була написана в 1898 році. Головний герой Іван Тимофійович — пан, якого доля закинула в глухе село Волинської губернії, де він жив в старому поміщицькому будинку разом із слугою. Саме після його розповіді про місцеву відьму Мануйлихе герой знайомиться з Олесею — її внучкою. Купрін не вдавався до опису головного героя, тому про нього ми знаємо мало. Зате образ головної героїні автор показав прекрасно.
Олеся — красуня-дикунка, вона виросла в глушині лісів, в хатинці на болотах, після того, як її бабусю разом з нею вигнали з села за чаклунство. За словами Купріна, в дівчині не було нічого схожого на місцевих дівчаток. Олеся відрізнялася добротою, свіжістю розуму, здатністю на глибоке почуття.
Відразу ж після знайомства між не!про і Іваном Тимофійовичем зав’язується дружба. Дівчина все більше переймалася довірою до частого гостя, а він багато дізнається про Олесю. Вона розповіла йому, що гадала на нього, але не хотіла відкривати, що випало: «Будь ласка, не просите… Недобре вам вийшло». Гість не повірив, а Олеся сказала: «Ось коли мої слова збудуться, ви мене тоді згадаєте». Адже не знав він, на відміну від дівчини, що пророцтво збудеться.
Отже, герой став частим гостем в хатинці. У нього з Олесею увійшло до звичаю, що вона проводжала його до Ириновского шляху. По дорозі у них зав’язувалася цікава розмова. Саме по тому, про що вони говорили, можна судити про багатство їх духовного світу. Олеся розпитувала його про усе, що її хвилювало, вона мала свіжу уяву. Багато що їй здавалося дивовижним, казковим, неправдоподібним, але дівчина охоче приймала усе, що говорив гість. Пана вражали здібності Олесі : «Знаєш, що мене дивує в тобі, Олеся? Ось ти виросла в лісі, нікого не видавши. Читати ти, звичайно, теж багато не могла… А тим часом ти так добре говориш, не гірше за справжню панночку». «Про любов між нами не було сказано ще ні слова, але бути разом для нас вже зробилося потребою». Але одного разу стосунки між ними змінилися. Олеся більше не проводжала гостя, вони ні про що не говорили. Декілька днів Іван Тимофійович не був в хатинці по хворобі, але коли прийшов, Олеся знову була йому рада. «На цьому чарівному, новому для мене обличчі в одну мить відбилися, змінюючи один одного, нерозуміння, переляк, тривога і така сяюча посмішка любові.». Цього дня Олеся призналася в коханні, пророцтво стало збуватися. Дівчина знала, що буде нещасна, як усе обернеться, але пішла на це: «Я думала, що можна піти від долі. Тепер мені все одно, все одно… Тому що я люблю тебе». А слова: «Я ніколи не докорю тебе, ні до кого ревнувати не стану.». У цьому виражається глибоке, безкорисливе почуття дівчини. Яким же сильним має бути це почуття, щоб заради нього потім бути нещасною: «… здається, усе б на світі віддала, аби з тобою хоч хвилиночку ще побути. Нехай, думаю, що буде, то буде, а я своєї радості нікому не віддам». Ваня, так вона його називала, теж боявся, але він любив її. Майже цілий місяць тривали їх зустрічі, але наближався час від’їзду. Ваня не міг сказати кохану це, тому зволікав час. Тоді Іван Тимофійович запропонував їй вийти за нього заміж. Йому було все одно, що вона незаконна, проста, неосвічена дівчина. Між ними сталася розмова про церкву. Річ у тому, що Олеся не була хрещеною і в церкву не можна їй було ходити, оскільки вона вважалася відьмою. Дівчина не погоджувалася, але услід ньому сказала: «… знаєш, мені страшенно хочеться зробити тобі що-небудь приємне… ти б дуже був задоволений, якби я коли-небудь пішла в церкву»? На це вона йшла заради нього! У Вані був смутний потяг серця відрадити її, але він не послухався його. З цієї миті їх стосунки невблаганно наближалися до трагічної розв’язки. «Олеся переламала свою боязнь і прийшла в церкву. Іван Тимофійович дізнався від однієї людини, що на площі перебродские дівчатка упіймали відьму, оточили її, хотіли вимазати дьогтем, побили, але їй дивом вдалося втекти. Коли бігла, то вигукнула загрозу. Ваня примчався в хатинку, де сиділа ст&руха Мануйли-ха біля ліжка хворої Олесі. Він заплакав, а вона утішала його: ж «Не плакатимемо, поки ми разом, давай хоч останні дні проведемо весело». Дівчина сказала, що їм з бабусею потрібно поїхати, оскільки вона погрозилась людям: «А тепер трохи що станеться, зараз на нас скажуть… усі ми будемо винні.»., тому що були вже такі випадки. Олеся послухалася долі: «Значить, не хоче доля нашого з тобою щастя… А коли б не це, хіба, ти думаєш, я чого-небудь злякалася б»? Вони попрощалися. Побоювання героїні виправдалися. Вночі пішов сильний град, який побив жито у селян. Іван поїхав попередити жінок про небезпеку, але коли він приїхав, їх вже не виявилося. Героєві самому треба було від’їжджати, оскільки про нього громада кричала недобре.
Отже, ми бачимо, чим закінчилася любов героїв. Але все-таки, які ж причини зумовили трагічність їх доль?
По-перше, герой сам винен. Він виявився слабким, не треба було взагалі йому йти в цю хатинку, не потрібно було зустрічатися з Олесею. Послухався б він того, що сказали карти. Але врешті-решт він міг забрати її з собою туди, де б їх не знали. Може, якби Ваня послухав серця і не дозволив Олесі піти в церкву, ніхто б її не торкнув. Олеся теж знала, до чого можуть привести їх стосунки, але продовжувала зустрічатися з ним. Ще в цій трагедії винні люди, їх темрява, затурканість, страх перед відьмами і чаклунами.
А як захоплює нас сюжет повести «Гранатовий браслет», де показана рицарська, романтична любов Желт-кова до княгині Віри Миколаївни, що поглинула усю його істоту! Любов чиста, безмовна, безкорислива, «сильна як смерть». Ніякі життєві зручності, розрахунки, компроміси не повинні її торкатися. Для Желткова життя — це любов. Втрутилися в його почуття, образили їх — означає, принизили його гідність. Князь Шеин, чоловік Віри Миколаївни, — добра і справедлива людина. Він із співчуттям відноситься до поштового чиновника Желткову, пристрасно закоханого в його дружину. Він розуміє, що на його очах розгорнулася «величезна трагедія душі», і, відкинувши забобони, проявляє глибоку повагу до почуттів маленької людини. Але грубе втручання у святі почуття, в прекрасну душу убили Желткова. Він йде з життя без скарг, без докорів, вимовляючи, як молитву: «Та святиться ім’я Твоє». Жовтків помирає, благословляючи улюблену жінку.
Так описує любов А. Купрін. Читаєш і думаєш: напевно, так в житті не буває. Але, усупереч здоровому глузду, хочеться, щоб було.
Книги Купріна нікого не залишають байдужим, навпаки, вони завжди ваблять до себе. Багато чому можна вчитися молодим людям у цього письменника: гуманізму, доброті, душевній мудрості, умінню любити, цінувати любов.